Вульф відчув, як метал зісковзнув із його зап’ястка. Він розгублено глянув на вільні руки.

— Іди, — прошепотіла Бакстер.

Він навіть не намагався рухатися і досі однією рукою міцно притискав її ногу.

Тупіт черевиків більше нагадував швидкісний потяг.

— Іди! — наказала вона, піднімаючи себе над підлогою. — Вульфе, прошу!

— Я тебе не кину.

— Ти мене не кидаєш, — у відчаї запевнила його Бакстер, відчуваючи, що ось-ось знову втратить свідомість. — Допомога вже тут.

Вульф хотів було заперечити.

Тупіт гучнішав, викривлений тріск рацій та дзвін металу по металу ставав чіткішим.

— Немає часу! Просто йди! — благала Бакстер, відштовхуючи його від себе з тією незначною силою, яка в неї залишалася.

Вульф виглядав дезорієнтованим, але схопив із підлоги пальто й побіг до маленьких дверей за трибуною для свідків. На якусь мить він зупинився й озирнувся на неї. У його блакитних очах не залишилося ані сліду того чудовиська, яке на її очах шматувало Массе.

А потім він пішов.

Вона глянула на Массе, сумніваючись, що той виживе, а потім згадала, що їй потрібно сховати пістолет. Вона потягнулася вправо, але пальцями намацала лише жорстку підлогу. Зі значними зусиллями вона повернула голову і побачила, що він зник.

— Покидьок! — посміхнулася вона до себе.

Коли гурт поліціянтів у чорному увірвався до кімнати, Бакстер високо підняла руки, тримаючи посвідчення над головою.

***

Вульф ішов знайомими коридорами подалі від звуків обшуку. Перед тим, як вийти через перший пожежний вихід, Вульф застібнув пальто Массе, щоб приховати закривавлену сорочку, й одягнув окуляри. Навколо нього заволали сирени, але він знав, що для будь-кого на вулиці неможливо почути їх у хаосі перед будівлею.

Краплі дощу барабанили й далі, додаючи різноманітним яскравим авто спеціальних служб додаткового блиску. На іншому боці вулиці зібралися преса і зростаючий натовп допитливих зівак, які штовхалися там за місце, намагаючись хоч одним оком підглянути, на що там дивляться всі інші.