Лаура витягла аркуш паперу — іменного паперу, що лежав на її столі, — і розгорнула його.

Люба Маріанно!

Я вже давно хотіла написати тобі це, та все ніяк не знаходила слушного часу. А потім усвідомила, що слушного часу для цього ніколи не буде. Чого я чекала? Що ти станеш порядною й забереш свої чортові пазурі від мого чоловіка? Мені вже остогидло, що мене ігнорують, потішаються наді мною. Ти ница людська істота. Ти просто береш те, що хочеш, навіть не замислюючись, які наслідки від цього будуть для інших. Очевидно, ще й не відчуваєш жодних докорів сумління. Сподіваюся, тебе за це покарають і тебе та твою родину спіткає найгірше. Сподіваюся, з тобою трапиться жахливий нещасний випадок, це буде карма, якщо тебе спотворить.

Це буде справедливо.

Що ж, тепер мені краще. Дещо було варте того, щоб сказати.

Лаура Кавендіш

Вона кинула листа так, наче він роз’їдав їй шкіру на пальцях.

— Я цього не писала.

Говард спохмурнів.

— Присягаюся, не писала, — але почерк був схожий на її.

Потім вона гарячково здогадалася. Її розум був вражений спробами все з’ясувати. Як їй вдалося це зробити? Звідки вона дізналася, як виглядає її почерк? Як змогла його так гарно підробити, а ще де дістала її іменний папір? Лаура бачила, що Говард спостерігає за нею.

— Говарде, це Черрі підробила листа й виставила все так, наче він від мене. — Лаура штовхнула йому аркуш. — Це схоже на мій почерк, але не такий самий. — Раптом вона дещо помітила. — Глянь на «п» та «с», я не об’єдную їх петлею, як вона. Подивися.

Якийсь час він сидів мовчки, і Лаура була впевнена, що він намагався опанувати себе.