— Черрі? Серйозно, Лауро? За мить ти скажеш мені, що вона також відповідальна за кризу на Середньому Сході та глобальне потепління.

— Ні-ні. Ти мусиш вислухати мене. Говарде, десь із місяць тому вона приходила до мене в офіс. Повідомити, що знає мою брехню про Даніеля. А ще вона сказала, що збирається відібрати в мене все. Черрі погрожувала мені. Якимось чином їй удалося дістати папір, адже вона бувала тут, у будинку. — Від цієї думки в Лаури всередині похололо.

— Чому ти не розповіла мені про це раніше?

— Думала, що ти мені не повіриш. — Лаура була впевнена, що Говард не вірив їй і тепер, і це засмутило її. Вона знову глянула на лист.

— Що б там не було, але звідки це в тебе?

— Прийшло сьогодні вранці.

— І просто так сталося, що ти кинув усе й був біля неї, щоб утішити. Я думала, ти мав бути на робочій конференції.

— Лауро, я хочу розлучитися.

Щось стиснуло її серце й зупинило його.

— Що?

— Маріанна йде від чоловіка.

— Як вчасно для тебе.

— Не будь такою.

— Якою? Ти хочеш, щоб я привітала вас двох? Я мусила терпіти й заплющувати очі роками, поки ви двоє!.. — вибухнула вона.

— Мені шкода.

— Ні, не шкода. Ти думаєш тільки про себе.

— Гаразд, більшою мірою так і є. Я нещасливий, а ти?

Лаура не посміла відповісти, не хотіла цього визнавати.

— Так було роками, Лауро. Як довго, ти думала, це триватиме? Хочеш провести решту свого життя ось так? Коли ми двоє ледь спілкуємося? Ти не думала про те, що колись озирнешся й подумаєш, що згаяла цінний, коштовний час? Скільки залишилося навіть нам двом? Через кілька років мені виповниться шістдесят. Шістдесят! Якщо я не можу зробити чогось зараз, то коли мені все змінювати? У сімдесят? Вісімдесят? А ще я думаю, що ти теж нещаслива. Якщо я піду, це дасть тобі свободу все змінити. Можливо, знайти когось іншого.

У ній спалахнула злість.