— Мені… Мені просто не дуже добре, от і все.

— Що сталося?

— Нічого страшного, звичайний головний біль. З учорашнього вечора. — Вона потерла лоба, намагаючись швидко щось придумати. — Не схоже, що він угамувався.

Він трохи почекав, а потім промовив:

— Тобі потрібно сісти. Продовжуй, я лише прийму душ, а потім доїм кускус.

Вона дозволила провести себе у вітальню й всадити на лимонний диван. Щойно він вийшов із кімнати й вона почула шум води, Черрі підвелася. Напруження, знервованість загострилися. Це більше нагадувало, ніби в неї за спиною сидів диявол, і неважливо, як вона сиділа, їй усе одно було не по собі й хотілося втекти. Черрі ввімкнула якусь музику, намагаючись позбутися цього відчуття. Потім знову лягла на диван і заплющила очі, докладаючи всіх зусиль, щоб не думати про дзижчання мухи навколо своєї голови.

— Я думав, у тебе розболілася голова? — У кімнату зайшов Даніель, вбраний у чисту сорочку та джинси, волосся було ще вологе й скуйовджене після душу. За ним зайшов Руфус й стрибав навколо, намагаючись лизнути його ноги.

Черрі відповіла:

— Так. Я мала на увазі, що прийняла таблетку.

— Ліки не діють так швидко, — промовив Даніель, зменшуючи гучність.

«От же не пощастило, що він лікар», — подумала Черрі, знаючи, що він мав рацію й вона не могла з цим посперечатися. Замість цього дівчина йому осяйно всміхнулася.

— Ти підняв мені настрій. Думаю, що в мене стався стрес від переїзду.

— Ти не щаслива бути тут?

Вона здивовано глянула на нього.

— Надзвичайно щаслива. — Вона хотіла запитати «А ти?», але щось її зупинило. — Голодний?

— Помираю з голоду.

— Ходімо їсти.

Він пройшов за нею на кухню.

— Келих вина?

Черрі спохмурніла.