Ральф обертається, бачить Віллі, веселішає.

— О, привіт! Щасливого Різдва!

Віллі посміхається, бачачи вираз Ральфових очей. Недоробок-пузанчик обожнює його. А чому б і ні? Перед Ральфом стоїть такий вичепурений фраєр, що аж дивитися боляче. Це має тобі подобатися, серденько, має сподобатися.

— І тобі, братело. — Він простягає руку (вже в рукавиці, тож можна не хвилюватися, що вона надто біла проти обличчя) долонею догори. — Дай п’ять!

Сором’язливо посміхаючись, Ральф дає руку.

— Дай десять!

Ральф повертає пухку рожеву долоню і дозволяє Віллі по ній плеснути.

— Так круто! Треба повторити! — вигукує Віллі й дає Ральфові ще п’ять. — Ну що, Ральфі, вже закупився на Різдво?

— Здебільшого, — каже Ральф, посміхаючись і брязкаючи ключем від туалету. — Вже майже все. А ти, Віллі?

Віллі підморгує йому.

— Знаєш, як то є, братику. У мене дві чи три баби і я просто даю, хай кожна купить мені невеличкий подаруночок на згадку.

Захоплена посмішка Ральфа говорить, що взагалі він не знає, але дуже хотів би дізнатися.

— Викликали кудись?

— Роботи на цілий день. Зараз же якраз сезон, розумієш?

— Таке враження, що в тебе цілий рік сезон. Напевно, справи йдуть добре. Тебе цілими днями нема в офісі.

— Для цього Бог і послав нам автовідповідачі, Ральфе. А ти йди вже, йди, а то доведеться розбиратися з мокрою плямою на твоїх найкращих габардинових штанях.

Сміючись (і трішки червоніючи), Ральф прямує до чоловічого туалету.

Віллі рушає до ліфтів, несучи в одній руці саквояж, другою перевіряючи в кишені куртки, чи окуляри та інший предмет на місці. На місці. На місці й конверт, тугий, шурхотить двадцятидоларовими банкнотами. Їх п’ятнадцять. Надійшов час відвідин офіцера Вілока. Віллі чекав на нього вчора. Може, він і не з’явиться до завтра, та Віллі готовий закластися, що той прийде сьогодні, хоч Віллі від цього й не в захваті. Він знає, що так влаштований світ — як хочеш, щоб віз котився, колеса треба змащувати — та все одно сердиться. Він часто-густо уявляє, як приємно було б пустити кулю в голову Джаспера Вілока. Так іноді траплялося в зелені. Так мусило бути. Взяти для прикладу хоч Мейленфанта. Цього божевільного покидька з його прищами і колодою карт.

Так, у ліску все було інакше. У ліску іноді доводилося робити зле, щоб запобігти куди гіршому злу. Така поведінка передусім свідчить, що ти опинився не в тому місці, тут ніхто не сперечається, але раз ти вже в болоті, то пливи. Він і хлопці з загону «Браво» пробули з хлопцями загону «Дельта» всього кілька днів, тож Віллі майже не довелося мати справу з Мейленфантом, та його пронизливий, що діяв на нерви, голос важко забути. А ще він пам’ятає одну річ, яку Мейленфант вигукував під час своїх нескінченних партій у «чирву», коли хтось намагався забрати назад уже покладену карту: «Дзуськи, лайноїде! Раз пішов, значить, зіграв!»