— Нехай тобі Господь допоможе, чоловіче, — промовляє дядько в кашеміровому пальті, і його голос тремтить від неймовірних емоцій. От тільки сліпого Віллі Ґарфілда вони не дивують. Він уже чув усе, що можна було почути, і навіть більше. Неймовірно багато його клієнтів обережно і шанобливо кладе гроші в кишеню бейсбольної рукавиці. Тип у кашеміровому пальті кидає свою лепту в розкритий саквояж, де, власне, їй і місце. П’ятірка. Робочий день почався.

10:45

10:45

Наразі незле. Він обережно відкладає тростинку, опускається на одне коліно і витрушує вміст рукавиці в коробку. Потім кілька разів проводить долонею по папірцях, хоч поки що непогано їх бачить. Він збирає їх докупи — всього чотириста чи п’ятсот доларів, це початок на шляху до трьох тисяч, не дуже солідно як на пору року, та не так уже й зле — потім скручує їх трубочкою і натягує гумку. Тоді натискає кнопку всередині саквояжа, і несправжнє дно на пружині опускається, скидаючи додолу вантаж монет. Туди ж він кладе і згорток банкнот, навіть не намагаючись приховати те, що робить, і анітрохи не гризучись. За всі ці роки його жодного разу не спробували пограбувати. Боже поможи тому покидьку, який лише спробує.

Відпускає кнопку, несправжнє дно лягає на місце і він підводиться. Йому в крижі одразу ж впивається рука.

— Веселого Різдва, Віллі, — каже власник руки. Сліпий Віллі впізнає його по запаху одеколону.

— Веселого Різдва, офіцере Вілок, — відповідає Віллі. Голова його й далі злегка задерта в запитальному положенні, руки опущені по швах; ноги в начищених до блиску чоботях розставлені: не так широко, як для пози «вільно» на параді, але і не зовсім разом, щоб схоже було на стійку «Струнко!» — Як ви сьогодні, сер?

— Як у шоколаді, засранцю, — каже Вілок. — Ти ж мене знаєш: завжди, як у шоколаді.

Коли це наближається чоловік в довгому пальті, розстебнутому так, що видно яскраво-червоний лижний светр. Волосся коротке, чорне на маківці, сиве на скронях. Обличчя суворе, наче вирубане з каменю. Вираз, який Сліпий Віллі одразу ж упізнає. У нього в руках пара кульків: один з «Сакса», другий — з «Баллі». Зупиняється, читає табличку.

— Донґ-Ха? — раптом питає він, говорячи не як людина, що називає якесь місце, а як людина, що впізнала старого знайомого на людній вулиці.

— Так, сер, — відповідає Сліпий Віллі.

— Хто був ваш командир?

— Капітан Боб Бріссум (через у, не через о), а полковником — Ендрю Шелф, сер.

— Про Шелфа я чув, — каже чоловік у розхристаному пальті. Обличчя в нього несподівано міняється. Поки він підходив до сліпого на розі, воно було обличчям з П’ятої авеню, але тепер уже ні. — Але особисто його не зустрічав.