Тінь жінки, темна постать у світлі все темнішого дня, нахиляється над розкритим саквояжем і щось туди опускає. Рука в рукавичці торкається до рукавиці Віллі в короткому потиску.

— Хай вам Бог допомагає, мій друже, — каже вона.

— Дякую, пані.

Тінь віддаляється, а тихе сопіння у вусі Сліпого Віллі ні.

— Приятелю, маєш щось для мене? — питає Вілок.

Сліпий Віллі сягає рукою до кишені куртки. Видобуває конверта і простягає вперед, протинаючи ним морозяне повітря. Конверт виривається з його пальців рівно через стільки, скільки потрібно було Вілокові, щоб опустити руку і в нього вчепитися.

— Паскудо! — в голосі копа не тільки злість, а й страх. — Скільки разів повторювати, в руку давай, в руку!

Сліпий Віллі не відповідає. Він думає про бейсбольну рукавицю, про те, як стирав БОББІ ҐАРФІЛДА, скільки взагалі можливо стерти чорнило зі шкіри, і написав на його місці ім’я Віллі Ширмена. Згодом, розпочинаючи після В’єтнаму свою нову кар’єру, він стер чорнило вдруге і вивів друкованими літерами одне прізвище ҐАРФІЛД. Місце на старій рукавиці моделі Елвіна Дарка, що зазнало стількох переінакшень, виглядає обідраним, майже прорваним. Якщо думати про рукавицю, якщо зосередитися на витертому місці і нашаруванні імен на ньому, він, можливо, втримається, щоб не зробити якоїсь дурниці. Адже Вілок, звісно ж, саме цього й хоче, і то набагато дужче від свого сраного хабара, — щоб Віллі скоїв якусь дурницю, видавши себе.

— Скільки? — питає Вілок за мить.

— Три сотні, — відповідає Сліпий Віллі. — Триста доларів, офіцере Вілок.

Коп зустрічає ці слова хвилинним задумливим мовчанням, проте відступає на крок від Сліпого Віллі, й сопіння в його вусі слабшає. Сліпий Віллі вдячний за дрібні радості.

— Ну, гаразд, — врешті каже Вілок. — На цей раз. Але надходить новий рік, друже, і твій приятель Джаспер, поліційний чарівник-смурф, має ділянку на природі в штаті й хотів би побудувати невеличкий котедж. Тямиш? Ставки в покері підвищуються.

Сліпий Віллі не каже нічого, однак тепер слухає надзвичайно уважно. Якби це було все, то все було б добре. Однак голос Вілока підказує, що це ще не все.

— Втім котедж — не головне, — веде далі Вілок. — Головне те, що мені потрібна серйозніша компенсація за те, що доводиться плутатися з таким смердючим непотребом, як ти, — в його голосі починає бриніти щирий гнів. — Як ти можеш займатися цим кожен день, навіть на Різдво, хоч убий, не розумію. Жебраки — це одне, але такий, як ти… ти такий самий сліпий, як і я.

«Ну, ти сліпіший, ніж я», — думає Сліпий Віллі, та й далі зберігає спокій.