«Ти ж знаєш, що так, — тупо думає він. — Ти несеш покуту не тільки за те, що зробив, а й за те, чого не зробив лише випадково, чи не так?»

Ось Керол Джербер у випускній сукні й підпис: «Весна 1966». На наступній сторінці вирізка з «Гарвіч джорнал» з позначкою «Осінь 1966». На світлині знову вона, але ця Керол, здається, на мільйон років віддаленою від молодої леді у випускній сукні, молодої леді з атестатом у руці, білих лодочках на ногах і скромно понуреними очима. Ця дівчина палає вогнем і усміхається, ці очі дивляться просто в об’єктив. Вона ніби не помічає, як по її лівій щоці струменіє кров. Вона тримає перед собою знак миру. Ця дівчина вже на шляху в Денбері, ця дівчина вже гострить туди лижі. Люди вмирали в Денбері, тельбухи, мій любий, летіли навсібіч, і Віллі не сумнівається, що частково відповідальність лежить і на ньому. Він торкається до вогненної, усміхненої, закривавленої дівчини з плакатом «ЗУПИНІТЬ ВБИВСТВА!» (тільки замість того, щоб зупинити їх, вона стала причетною до них), і знає, що в підсумку значення має лише її обличчя, у ньому — дух епохи. Шістдесятий був димом, а тут вогонь. Тут Смерть з кров’ю на щоці, усмішкою на губах і плакатом у руці. Тут добре старе денберійське безумство. Наступна вирізка — ціла перша сторінка денберійскої газети. Він склав її втричі, щоб помістилася в альбом. На найбільшому з чотирьох фото — кричуща жінка посеред вулиці здіймає вгору скривавлені руки. Позаду неї цегляна будівля, що тріснула, мов яйце. «Літо 1970», написав він знизу.

6 ЗАГИНУЛО, 14 ПОСТРАЖДАЛО ВНАСЛІДОК ВИБУХУ БОМБИ В ДЕНБЕРІ

Відповідальність взяло на себе радикальне угруповання.

«Ніхто не мав постраждати», — заявила жінка, що зателефонувала до поліції.

Угруповання «Войовничі студенти за мир», як вони себе називають, підклало бомбу в лекційному залі студмістечка Коннектикутського університету в Денбері. У день вибуху там з десятої до шістнадцятої проводили інтерв’ю представники «Коулмен кемікалз» щодо прийняття на роботу. За словами радикалів, вибух планувався на шосту ранку, коли в будівлі нікого не було. Але щось пішло не так. О восьмій, а потім і о дев’ятій, хтось, ймовірно, член ВСМ, телефонував охороні університету і повідомив про бомбу в лекційному залі на першому поверсі. Провели поверхневий обшук, та людей ніхто не евакуював. «У нас це було вісімдесят третє повідомлення про бомбу за поточний рік», — нібито заявив неназваний охоронець. Вибухівки не виявили, хоч у ВСМ пізніше категорично наполягали, що точно вказали місце закладення бомби: вентиляційна шахта з лівого боку залу. Наводилися докази (переконливі для Віллі Ширмена, якщо не для інших), що о чверть на першу, коли люди з інтерв’ю пішли на обід, якась молода жінка спробувала — з великим ризиком для власного життя і здоров’я — власноруч знешкодити бомбу. Вона провела в спорожнілому залі близько десяти хвилин, перш ніж її майже насильно вивів звідти молодик з довгим чорним волоссям. Прибиральник, що їх бачив, пізніше впізнав у чоловікові Реймонда Фіґлера, очільника ВСМ, а в молодій жінкці — Керол Джербер.