«Але ж не кожен день, — думає він, роздягаючись. — Мені не обов’язково стояти там щодня». Він знову думає, що, можливо, після Різдва Білл, Віллі та Сліпий Віллі Ґарфілд візьмуть тиждень перепочинку. І, може, за той тиждень знайдеться спосіб впоратися з офіцером Вілоком. Змусити його забратися. От тільки…

— Я не можу його вбити, — промовляє він тихим, в’їдливим голосом. — Якщо вб’ю його, я пропав.

Тільки турбує його не це. Бути проклятим — ось чого він боїться. Вбивати у В’єтнамі — це інакше, або принаймні здавалося інакшим, але тут не В’єтнам, тут не зелень. Хіба всі ці роки він вибудовував стіну покути, тільки щоб її розвалити? Бог випробовує його, випробовує знов і знов. Відповідь є. Він знає, що є. Має бути. Він просто — ха-ха, даруйте за каламбур — занадто сліпий, щоб її побачити.

Чи зможе він узагалі відшукати цього правильного сучого сина? Ще б пак, хай йому грець. Це не проблема. Він може дістати Джаспера, поліційного чарівника-смурфа, без жодного зусилля. Коли заманеться. Вести його до місця, де він залишає пістолет, скидає черевики і задирає ноги на подушку. А далі що?

Він міркує про це, знімаючи грим «Колдкремом», тоді відганяє турботи геть. Дістає з шухляди зошит листопад — грудень, сідає за стіл і двадцять хвилин пише: «Я шкодую від усього серця, що скривдив Керол». Списує цілу сторінку згори донизу, від поля до поля. Ховає зошит і надягає речі Білла Ширмена. Прибираючи чоботи Сліпого Віллі, його погляд падає на альбом у червоній шкіряній палітурці. Він виймає його, кладе на картотечну шафку і розкриває палітурку з єдиним, витисненим золотом словом — «СПОГАДИ».

На першій сторінці його метрика — Вільям Роберт Ширмен, народився 4 січня 1946 року — і відбитки крихітних ніжок. На наступних сторінках фото його з матір’ю, його з батьком (Пет Ширмен посміхається, ніби ніколи не перекидав сина з його високим стільчиком і ніколи не бив дружину пляшкою з-під пива), світлини з друзями. Особливо повно представлений Гаррі Дулін. На одній восьмирічний Гаррі з зав’язаними очима намагається з’їсти шматок торта на дні народження Віллі (покарання в якійсь грі). Щоки Гаррі всі в шоколаді, він сміється, і здається, ніби в його голові немає жодної підлої думки. Дивлячись на це усміхнене, вимащене обличчя з пов’язкою на очах, Віллі здригається. Воно майже завжди змушує його здригатися.

Швидко гортає далі, до кінця альбому, куди він вклав фото Керол Джербер і вирізки про неї з газет, які збирав багато років: Керол з матір’ю; Керол тримає на руках новонародженого братика і нервово посміхається; Керол з батьком (він у синій морській формі палить цигарку, а вона дивиться на нього знизу вгору широко розплющеними зачарованими очима); Керол у групі підтримки в першому класі Гарвіцької середньої школи, знята в стрибку: одна рука махає вимпелами, а друга притримує плісовану спідницю. Керол і Джон Салліван на прикрашених фольгою тронах під час шкільного балу в 1965-му, коли їх обрали Сніговою Королевою і Сніговим Королем. «Просто-таки парочка з весільного торта». Віллі думає так щоразу, коли дивиться на пожовклий від старості газетний знімок. На ній сукня без бретельок, її плечі бездоганні. Немає ніякого знаку того, що колись, на короткий час, ліве було жахливо спотворене і стирчало, як подвійний горб у відьми. Вона плакала і до цього останнього удару, гірко плакала, але просто плачу Гаррі Дулінові було замало. Цього останнього разу він розмахнувся з п’яти, і ляск від удару бити пролунав, як удар дерев’яної сокирки по напіврозмороженому шматку м’яса. Ось тоді вона закричала, закричала так голосно, що Гаррі втік, навіть не озирнувшись перевірити, чи біжать за ним Віллі та Річі О’Міра. Накивав п’ятами — ось що зробив старий добрий Гаррі Дулін, гнав, як сполоханий кролик. А що, коли б він залишився? Припустимо, Гаррі не втік би, а сказав: «Тримайте її, хлопці. Не хочу слухати вересків. Вона в мене замовкне», маючи намір знову розмахнутися з п’яти цього разу по голові? Чи стали б вони її тримати? Тримати для нього навіть тоді?