— Сідай, — сказав Бенфорд, його голос був хрипкий і тихий.

Бенфорд був присадкуватий і пузатенький, з великим лобом і нечесаним волоссям кольору солі з перцем, пасмо якого стирчало з одного боку. Він поглянув на Нейта великими, темно-карими коров’ячими очима крізь довгі, майже жіночі вії. Пухкі щоки обрамляли невеличкий рот, котрий постійним смиканням і кривлянням висловлював Бенфордову цілковиту огиду, чи то радше презирливу зневагу, до справи, над якою він нині працював.

— Я прочитав твої заключні звіти з Нью-Йорка, — сказав він. — Попри граматику, вони задовільні.

— Дякую, мабуть, так, — сказав Нейт.

Він обачно прибрав кілька папок і всівся на край дивана.

— Тобі подобається МАРБЛ? — спитав Бенфорд. — Ти йому довіряєш?

— Я зву його Дядьком, якщо це те, що ви маєте на увазі, — сказав Нейт. — Ми з ним доволі близькі.

— Я не питав, чи ви з ним займаєтесь фроттажем, — сказав Бенфорд. — Я спитав, чи ти йому довіряєш.

— Так, я йому довіряю, — сказав Нейт. — Він працює на нас уже чотирнадцять років.

Рот Бенфорда нетерпляче викривився, коли йому повідомили те, що він і так знає.

— І гадаєш, ця нова інформація від нього, ці підказки, натяки і сліди розвідників і кротів, вона достовірна?

— Мені вона видається такою, — сказав Нейт, відразу ж пошкодувавши.

Бенфорд роздратовано надув щоки.

— То видається, чи ти так вважаєш?

Нейт глибоко вдихнув.

— Я вважаю, що ця інформація достовірна. Якби згодували МАРБЛу барієву суміш, сліди були б чіткіші, упізнаваніші.

Нейт став чекати наступної серії кривляння й надимання губ.

Бенфорд поволі звів голову.

— О так, барієва суміш. Звідки ти це знаєш, читав історію? — він перевів погляд до стіни. — Ти знаєш, хто це? — спитав, показуючи на маленьку чорно-білу фотографію чоловіка в окулярах з товстими скельцями, з квадратним підборіддям і прилизаним волоссям.

— Це Енглтон, так? — спитав Нейт.