Він вимкнув проектор і суворо глянув на неї. Це завдання буде складнішим за попереднє в Гельсінкі, сказав він їй. Домініці доведеться виїжджати з Росії, і для того, аби зробити її закордоні поїздки правдоподібнішими, її переведуть до Кур’єрської служби Управління ОТ СВР. Їй доведеться діяти самостійно на Заході. Доведеться зблизитися з молодим американцем і спокусити його, визначити, хто ця krysa — щур. Вона зможе зробити це? Її темні очі спалахнули, здригнулися. Емоція. Конфлікт.

Для Домініки було серйозним випробуванням дивитися на зображення Нейта на екрані. Невже генерал відчув її збудження? Скільки ще вона зможе дурити його? Він знає?

Того вечора Корчной запросив Домініку до своєї квартири. Він приготує просту вечерю — явно не російську пасту, — аби відсвяткувати їхню майбутню поїздку до Рима, і вони продов­жать обговорення операції. Не було й натяку на щось негоже. Генерал Корчной був знаним старшим офіцером, ветераном розвідки, не grubyi chelovek — не хам. Вони сіли на метро, вийшли на Строгіно в четвертому окрузі й рушили крізь широкий, засипаний листям парк уздовж Москви-ріки. Будинок Корчного був третім у ряду з п’яти ідентичних будівель, трубчастих висоток, посмугованих, як карамельні палички з іржавих віконних рам. Його квартира містилася на дванадцятому поверсі, запльований ліфт гучно торохтів, несучи їх нагору.

Маленька квартирка була скромна, але чиста й зручна: життєвий простір людини, яка мешкає сама, але не проти цього. В ній було й кілька дорогоцінностей. Вишукане італійське полотно олією на стіні, шовковий перський килим на підлозі; все це натякало на кар’єру, пов’язану з закордонними мандрівками. В кутку стояло добре вичовгане крісло, лампа для читання й низька книжкова шафка з кількома томами в оправах. З маленької кімнати відкривався широкий краєвид на вигин річки.

Домініка побачила фотографію в рамці з жінкою і дуже молодим Корчним навпроти озера. Це було літо, і він обіймав її за талію.

— 1973 рік, — сказав Корчной. — На італійських озерах, здається, Маджоре.

— Це ваша дружина? — спитала Домініка. — Вона дуже гарна.

— Двадцять шість років шлюбу, — сказав він, беручи фотографію з рук Домініки й нахиляючи до тьмяного світла, аби поглянути на неї. — Ми об’їздили весь світ разом. Італія, Малайзія, Марокко, Нью-Йорк. — Він повернув фотографію на стіл. — А тоді вона захворіла. Кілька місяців їй ставили неправильні діагнози.

Вони зайшли на крихітну кухню.

— Не треба хворіти в російських посольствах за кордоном.

Він усміхнувся. Домініка помітила, що його голова схилена.