Корчной набрав у каструльку води з-під крану, поставив її на другу конфорку і вкинув у воду щіпку солі. Він підкликав її до плити, дав їй ложку. Домініка стала над соусом і заходилася помішувати.

— У цій справі взагалі не було закоханості, — сказала вона кволим голосом. — Це був мій вибір.

Корчной не відповів, але вона знала, що вона в безпеці. Вона зависла понад скелею, навколо неї ревів вітер, море знизу розбивалося об каміння, а вона летіла. Вона знала, що з ним вона у безпеці.

Корчной залишився задоволений. Він не розглядав її зізнання як слабкість, дурість чи безрозсудство. Він бачив, як вона все прораховувала, як оцінювала його наміри, та що куди важливіше — як сприйняла цей смертельний ризик, спираючись на свою надзвичайну інтуїцію. Незламна комбінація. А ще зізнання продемонструвало її довіру до нього. Це важливо. Їй треба буде довіряти йому в найближчому майбутньому.

А зараз настала його черга скористатися шансом. За чотирнадцять років він жодного разу не оступився, але їм доведеться стати партнерами, якщо він хоче, аби його стратегія передачі своєї справи спрацювала. Йому буде так само складно розповісти їй усе, як і їй.

Вони стояли пліч-о-пліч біля невеликої плити, у конфорках сичав газ, у сковороді булькотів соус. Дерев’яна ложка видавала м’який звук, майже музичну ноту, стукаючись об алюміній, коли Домініка перемішувала згуслий томатний соус. Вона повернула обличчя до Корчного; з такої близькості її краса була непереборна, та вона її не використала.

— То що ми тепер робитимемо? — тихо спитала вона. — Ви повідомите про мене?

Вона хотіла, щоб він сказав це, оголосив.

— Я повідомлю про тебе, якщо перевариш пасту, — сказав генерал, вкидаючи жменю букатіні в киплячу воду, яка відразу ж завертіла їх, як вентилятор. — І пильнуй, аби соус не пригорав до дна. А я піду зніму піджак і краватку.

Він рушив вузеньким коридором до кімнати, затим зупинився й повернувся до неї. Час.

— Ти можеш подумати, — сказав він, — що моя скорбота не поверне її, але відколи моя дружина померла, я ніколи не вірив у причину смерті; моє серце навіки зашкарубло для Них. Я виконував свою роботу, але більше ніколи не був одним з них. Вони не заробили моєї відданості й так само не заслуговують твоєї. Вони гарантували наше презирство до них.

Справу зроблено. Він стояв, дивлячись на неї: її очі широко розплющені; її спритний розум вловив усю суть, перш ніж він закінчив розв’язувати вузол краватки. Вона заговорила пошепки:

— То це ви? Ви той, кого вони шукають? Ви…