— А ти йди далі навколо озера, — наказав він їй. — До острова веде місток.
Він рушив до лавки. Домініка побачила, як чоловік встав і потис руку Корчному. Вони сіли.
Домініка обійшла довкола озерця, не відчуваючи ніг під собою. Серце стугоніло, в роті пересохло. Що вона скаже йому? Що тужила за ним?
Під вербою на березі вона побачила темну постать, що стояла на невеличкому сталевому місточку, на самому вершечку його граційного вигину. Вона впізнала його обрис, як він стояв, спершись на поручень, цей силует у тіні. Навколо його голови вона побачила гало, темніше, ніж пам’ятала, а втім, це може бути й тінь від дерева. Він рушив до неї, його кроки відлунювали на сталі містка.
На спокійній воді плавав вербовий цвіт. Домініка підійшла до нього, подала руку.
—
Дівчина стояла нерухомо, чекаючи, доки лусне булька і він, замість того щоб взяти її руку, стисне в обіймах.
— Домініко, — сказав Нейт, — як ти?
Він простягнув руку, і вона взяла її, відчула його потиск, пригадала все.
— Ми хвилювалися за тебе, звісток не було дуже довго.
Пурпурова й мерехтлива, така, як вона й пам’ятала.
Вона відпустила його руку.
— Зі мною все добре, — сказала. — Працюю з генералом.
Принаймні тепер можна не приховувати цієї таємниці.
Йому не хотілося говорити з нею про МАРБЛа, бо правила секціонування ускладнювали це для нього. Він багато разів прокручував те, що скаже їй при зустрічі: як він щодня думав про неї, як багато вона важить для нього, але все вийшло не так.
— Я радий, що ти приїхала, — сказав він. — Нам є багато про що поговорити.
Він чув свої недолугі слова, слова куратора агентів середньої ланки. Вже зовсім скоро він вивчатиме графік зустрічей із нею як з агентом.
Домініка бачила, як йому ніяково — його гало пульсувало, ніби витанцьовуючи під ритм серця. Вони мовчки поглянули одне на одного, і Домініка напружилась, бо знала, що ще кілька секунд — і вона сама обплете його шию руками, якщо він не зробить перший крок.