— Я американець, — продовжив Кірш, — і надзвичайно радий, що народився в одній з найбільш технічно та інтелектуально прогресивних країн світу. Тож мене дуже непокоять дані нещодавнього опитування: виявляється, половина моїх співвітчизників цілком буквально вірять, що Адам і Єва існували — що всесильний Бог створив двох дорослих людей, які самотужки населили всю планету, породили розмаїття рас, причому без жодних побічних ефектів інбридингу.

Сміх у залі.

— У штаті Кентуккі, — продовжив він, — пастор Пітер Ларуффа публічно заявив: «Якби десь у Біблії виявилося написано “два плюс два буде п’ять”, то я б повірив і сприйняв це як істину».

Знову сміх у залі.

— Розумію, нескладно з цього посміятися, але, запевняю вас, ці вірування набагато більшою мірою жахливі, ніж кумедні. Серед людей, які їх поділяють, багато розумних, освічених професіоналів: лікарі, юристи, вчителі, навіть ті, хто претендує на високі посади. Колись я чув слова конгресмена США Пола Броуна: «Еволюція і Великий вибух — це брехні з самого пекла. Я вірю, що вік Землі налічує дев’ять тисяч років, і її було створено за шість днів, як ми всі знаємо». — Кірш трохи помовчав. — Понад те, конгресмен Броун є членом комітету з науки, космосу й техніки при Палаті представників, і коли його спитали, як же бути з даними розкопок, які вказують на те, що Земля існує мільйони років, той відказав: «Скам’янілості Бог поклав у землю, аби перевірити нашу віру».

Раптом голос Кірша став тихішим і серйознішим:

— Давати невігластву право на існування — це озброювати його. Мовчати, коли з високих крісел звучить самовдоволений абсурд. Дозволяти школам і церквам навчати дітей кричущої неправди. Настав час діяти. Тільки очистившись від забобонного мислення, ми можемо вповні прийняти й застосувати силу нашого розуму. — Він замовк, і зал притих. — Я люблю людство. Я переконаний, розум нашого біологічного виду має нескінченний потенціал. Я вірю: ми на порозі нової просвітленої ери, світу, з якого нарешті піде релігія… і де запанує наука.

Юрба вибухнула оплесками.

— Заради всього святого, — буркнув Вальдеспіно, гидливо хитаючи головою, — вимкніть оце!

Паламар так і вчинив, і далі троє чоловіків їхали в тиші.

——

Тим часом за сорок п’ять кілометрів від них Моніка Мартін стояла перед задиханим Сурешем Бхаллою, який, прибігши, тицьнув їй у руки мобільний телефон.

— Довго розказувати… — видихнув Суреш, — але тобі треба побачити цей текст, який отримав єпископ Вальдеспіно!

— Як?! — Мартін ледь не впустила телефон. — Це — телефон єпископа?! Блін, та як же ти…