Храм розташований між трьох масивних фасадів. Барвистий східний фасад Різдва подібний до висячого саду, де буяють і плодоносять поліхромні рослини, серед яких можна побачити тварин і людей. Натомість західний фасад Страстей — аскетичний кістяк із грубого каменю, якому надано подібності до кісток і сухожиль. Південний фасад Слави здіймається догори шаленим вихором, у якому демони, ідоли, гріхи й пороки поступаються місцем високим символам знесіння до небес, чеснот і раю.

Між ними по всьому периметру розташовано безліч дрібніших фасадів, контрфорсів і веж, більшість яких вкрита матеріалом землистого кольору, від чого здається, що нижня половина будівлі чи тане, чи твориться просто з землі. Один із відомих архітектурних критиків порівнює нижчу частину Сагради Фамілії з «гнилим стовбуром поваленого дерева, на якому виросло гроно вигадливих грибів-шпилів».

Ґауді не лише оздобив храм фігурами традиційної християнської іконографії — він додав до них безліч дивовижних зображень, які свідчать про його захват силою природи: черепахи підтримують колони, з фасаду виростають дерева, будівлю обсіли велетенські кам’яні равлики й жаби.

Хоч яка незвичайна ця базиліка зовні, але справжнє здивування чекає на глядача, коли він зайде всередину. Опинившись у головній наві, людина спочатку не може не роззявити рота, дивлячись, як пнуться вгору десь похилі, десь покручені колони висотою до шістдесяти метрів, утворюючи низку склепінь, де психоделічний колаж геометричних форм стоїть над головою, мов небо, яке просвічує крізь гілля. Створення «лісу колон», за словами Ґауді, має на меті закликати глядача поринути думками до тих духовних подвижників, для кого ліс був храмом Божим.

Не дивно, що колосальний витвір Ґауді у стилі ар-нуво одні пристрасно люблять, а інші цинічно зневажають. Одні вітають «чуттєву, духовну й природну» будівлю, смак інших вона ображає «вульгарністю, претензійністю й блюзнірством». Письменник Джеймс Міченер описав базиліку як «найбільш чудернацьку з серйозних будівель світу», а в часописі Architectural Review її назвали «священним монстром Ґауді».

За всієї химерності естетики, фінансовий бік будови ще химерніший. Саграду Фамілію фондують лише приватні особи, а від Ватикану чи католицької верхівки світу на неї не надійшло жодного євро. Попри те що в тому процесі були періоди банкрутства й зупинки робіт, церква демонструє майже дарвінівську волю до життя, вперто перетривавши і смерть архітектора, і люту громадянську війну, і теракти каталонських анархістів, і навіть прокладення поблизу тунелю метро, що загрожувало порушити стійкість землі, на якій закладено фундамент.