Інґленд зник з екрана, і знову з’явився Едмонд біля свого квантового комп’ютера.

— Ну а мені зовсім не роки й роки. Саме над таким моделюванням я й працював.

Він пішов до свого робочого місця.

— Якщо теорія професора Інґленда правильна, то всю оперативну систему космосу можна описати однією простою командою: розсіюй енергію!

Едмонд сів за стіл і застукотів по своїй величезній клавіатурі. На дисплеях перед ним виник чудернацький комп’ютерний код.

— За кілька тижнів я перепрограмував весь той експеримент, який раніше зазнав невдачі. Я вбудував у систему фундаментальну мету — такий собі raison d’être: звелів системі будь-що розсіювати енергію. Я схилив комп’ютер до того, щоб він робив це в якомога більш творчий спосіб, наскільки тільки можна, щоб посилити ентропію в первісному бульйоні. І дав дозвіл створювати будь-які інструменти, потрібні для такої мети.

Едмонд припинив набирати й крутнувся на стільці, розвернувшись обличчям до камери.

— Коли я запустив цю модель, сталося неймовірне. Як виявилося, я правильно визначив, якого «інгредієнта» бракувало в моєму первісному бульйоні.

Ленґдон з Амброю уважно дивилися на стіну-екран: там розгорталась анімована графіка роботи комп’ютера Едмонда. Знов перед глядачами вирував первісний бульйон, і те, що діялося під його поверхнею, можна було роздивитися на рівні атомів: ті носилися перед очима, утворювали нові й нові зв’язки.

— Коли я прокрутив процес на кількасот років уперед, — промовив Едмонд, — тут видно, що амінокислоти Міллера і Юрі набувають форми.

Ленґдон не надто розумівся на хімії, але без проблем упізнав у тому, що виникло на екрані, базовий білковий ланцюжок. Процес тривав, і він побачив, як почали формуватися дедалі складніші молекули, витворюючи ланцюг шестикутників, схожий на стільник.

— Нуклеотиди! — вигукнув Едмонд; шестикутники продовжували змінюватися. — Ми бачимо, що утворилося через тисячі років! А промотуючи вперед, уже спостерігаємо перші натяки на структуру!

Він говорив, а тим часом один з ланцюжків нуклеотидів почав закручуватися й утворювати спіраль.

— Бачите?! — вигукнув Едмонд. — Минули мільйони років, і система намагається вибудувати структуру! Система будує структуру для розсіювання енергії, як і передбачав Інґленд!

Модель розвивалася далі, і Ленґдон, дивуючись, спостерігав, як проста спіраль стає подвійною, розширюючи свою структуру до вигляду найвідомішої хімічної сполуки на Землі.

— Боже мій, Роберте… — прошепотіла вражена Амбра. — Невже це…

— ДНК, — оголосив Едмонд, зупинивши відео на цьому кадрі. — Так, це вона. ДНК — основа всього живого. Живий код біології. А навіщо, спитаєте ви, система створює ДНК з тим, щоб розсіювати енергію? Ну, тому що гуртом легше працювати! Ліс дерев розсіює більше енергії, ніж одне дерево. Якщо ви інструмент ентропії, то найкращий спосіб зробити більше — це розмножити себе.