За кілька секунд під екраном побіг рухомий рядок глядацького коментаря: «РЕЛІГІЯ НЕ МАЄ ПРАВА МОНОПОЛІЗУВАТИ МОРАЛЬ… Я — ХОРОША ЛЮДИНА, БО Я ХОРОША ЛЮДИНА! ДО ЧОГО ТУТ БОГ?!»

На зміну цій картинці з’явилось обличчя професора геології Університету Південної Каліфорнії.

— Колись давно, — промовив він, — люди вважали, що земля пласка, а кораблі в морі ризикують упасти за її край. Однак коли ми довели, що Земля кругла, то прибічники того, що вона пласка, врешті замовкли. Сьогоднішні креаціоністи — це ті ж прибічники пласкої землі, і якщо хтось у таке віритиме через сто років, я буду вельми здивований.

Молодий чоловік на вулиці заявляє в камеру: «Я креаціоніст, і я вважаю, що сьогоднішнє відкриття доводить: милосердний Творець влаштував усесвіт спеціально так, щоб підтримувати життя!»

Астрофізик Ніл Деґрасс Тайсон — у старому ролику з телепередачі «Космос» — добродушно відзначив: «Якщо якийсь Творець спланував наш усесвіт для підтримки життя, то йому це вдалося вкрай погано. У величезній частині космосу життя неможливе через відсутність атмосфери, вибухи гамма-променів, смертельно небезпечні пульсари й гравітаційні поля. Повірте, всесвіт — зовсім не рай».

Спостерігаючи цю навалу інформації, Ленґдон відчував, що світ надворі раптом злетів з осі.

Хаос.

Ентропія.

— Професоре Ленґдон! — раптом почулася згори знайома британська вимова. — Міс Відаль!

Ленґдон майже забув про Вінстона, який усю презентацію мовчав.

— Будь ласка, не хвилюйтеся, — продовжив Вінстон, — але я впустив у будівлю поліцію.

Ленґдон поглянув за скло й побачив, як церкву заповнюють місцеві поліцейські: усі вони різко зупинялись і з подивом розглядали величезний комп’ютер.

— Навіщо?! — вигукнула Амбра.

— З палацу щойно повідомили, що вас ніхто не викрадав. Поліцейські отримали наказ охороняти вас обох, міс Відаль. Також прибули двоє агентів Гвардії. Вони хотіли б допомогти вам зв’язатися з принцом Хуліаном. У них є номер, за яким ви можете з ним сконтактувати.

Унизу Ленґдон побачив: гвардійці вже заходили до церкви.

Амбра заплющила очі — їй просто хотілося крізь землю провалитися.

— Амбро, — прошепотів Ленґдон. — Тобі треба поговорити з принцом. Він же твій наречений. Хвилюється за тебе.

— Розумію. — Вона розплющила очі. — Тільки не знаю, чи зможу йому ще коли-небудь повірити…

— Але ж ти казала, що відчуваєш: він не винний, — промовив Ленґдон. — Ну хоча б вислухай його. А я тебе потім знайду.

Амбра кивнула й пішла до обертових дверей. Ленґдон подивився, як вона зникла за поворотом сходів, і розвернувся до стіни-екрана, яка продовжувала галасливу трансляцію.