— І… вас теж? — У Ленґдона було відчуття, що Едмонд мав передати свого улюбленця новому господареві.

— Ні, без мене, — спокійно відказав Вінстон. — Я запрограмований на самовидалення о першій годині дня після смерті Едмонда.

— Що?! Це ж безглуздо! — не витримав Ленґдон.

— Ні, цілком осмислено: перша година — вона ж і тринадцята, ну а ставлення Едмонда до забобонів…

— Я не про час! — відповів Ленґдон. — А про самовидалення! Це безглуздо, я не розумію, навіщо так!

— Власне, в цьому є сенс, — відказав Вінстон. — У моєму банку пам’яті зберігається багато особистої інформації Едмонда — медичні записи, історії пошуку, особисті дзвінки, наукові нотатки, мейли. Я організовував велику частину його життя, і він би волів, щоб ніхто не мав доступу до його особистої інформації, коли його не стане.

— Я можу зрозуміти, якби ви стерли ці документи, Вінстоне… але вас самого? Едмонд вважав вас одним зі своїх найбільших досягнень.

— Не самого мене. Надзвичайне досягнення Едмонда — цей суперкомп’ютер і те унікальне програмне забезпечення, яке дало мені змогу так швидко вчитись. Я лише програма, професоре, створена радикально новими засобами, що їх винайшов Едмонд. Оті засоби і є його справжнім досягненням — і вони залишаться тут у повній цілості й безпеці; вони допоможуть техніці розвиватись, а штучному інтелекту — сягати нових розумових висот і здатностей спілкуватися. Більшість учених, які займаються розробкою штучного інтелекту, вважають, що до таких програм, як я, ще десять років. Коли ця недовіра мине, то програмісти навчаться використовувати інструментарій Едмонда, аби створювати нові штучні інтелекти з іншими, відмінними від мене якостями.

Ленґдон замовк і замислився.

— Я відчуваю, що ви переживаєте внутрішній конфлікт, — продовжив Вінстон. — Для людей типово сентименталізувати свої стосунки зі штучним розумом. Комп’ютери можуть імітувати мисленнєві процеси, поведінку, у відповідні моменти симулювати емоції й дедалі більше «олюднюватись» — але ми це робимо лише для того, щоб дати вам знайомий інтерфейс для спілкування з нами. Ми — чисті аркуші, доки ви на нас нічого не запишете… не дасте завдання. Я завершив свою роботу для Едмонда, тож, у певному розумінні, моє життя скінчене. У мене немає іншого сенсу життя.

Ленґдона все ж не до кінця влаштовувала логіка Вінстона.

— Але ви настільки розвинений… невже у вас немає…

— Мрій і надій? — засміявся Вінстон. — Ні. Я розумію, що це важко уявити, але я цілком задоволений виконувати завдання того, хто мене контролює. Так я запрограмований. Я б сказав, що до певної міри мені приносить приємність — чи бодай спокій — виконувати свої завдання, але лише тому, що мене про це просив Едмонд, і моя мета — їх виконати. Останнім проханням Едмонда була моя допомога в тому, щоб я допоміг йому донести сьогоднішню презентацію до людства.