— Сьогодні в Долині Загиблих, — мовив Хуліан, — мій батько попросив мене про дещо незвичне. Чи дивують вас його бажання?

— Зовсім ні. Він просив про те, чого він завжди бажав для Іспанії. Для нього, звичайно, це було складно з політичної точки зору. А вам, на одне покоління дальшому від доби Франко, легше.

Хуліана схвилювала перспектива такого вшанування батькової пам’яті.

Менш ніж годину тому у кріслі-каталці в святилищі Франко король висловив своє бажання:

— Сину мій, коли ти станеш королем, тебе щоденно проситимуть знищити це ганебне місце динамітом і навіки поховати його під горою. — Батько уважно на нього подивився. — І я прошу тебе — не піддавайся.

Ці слова здивували Хуліана. Батько завжди ненавидів деспотизм ери Франко і вважав цю базиліку національною ганьбою.

— Зруйнувати цю базиліку, — мовив король, — все одно що вдати, ніби цього ніколи не було. Це легкий спосіб щасливо йти далі, запевняючи себе, що ніякий новий франко більше не з’явиться. Але, звичайно, він може з’явитись — і з’явиться, якщо ми не будемо пильні. Може, ти пригадаєш слова нашого земляка Хорхе Сантаяни…

— «Ті, хто не пам’ятає свого минулого, приречені його повторювати», — сказав Хуліан, пригадавши вічний вислів, відомий зі шкільних років.

— Точно! — сказав батько. — Й історія не раз доводила, що психопати раз у раз приходять до влади на хвилі агресивного націоналізму й нетерпимості, навіть там, де це здається просто немислимим. — Король нахилився до сина, його голос зазвучав потужніше: — Хуліане, ти скоро сядеш на трон у цій дивовижній країні: сучасній державі, яка розвивається, як багато країн, що пережили темні часи, але побачили світло демократії, толерантності, любові. Але це світло згасне, якщо ми не просвітлимо розум майбутніх поколінь.

Король усміхнувся, і його погляд став несподівано жвавим.

— Хуліане, коли ти станеш королем, я сподіваюся, ти зможеш переконати нашу славну державу перетворити це місце на щось значно потужніше й змістовніше, ніж храм і туристична цікавинка. Цей комплекс повинен бути живим музеєм. Це має бути яскравий символ толерантності, куди приводитимуть школярів і розповідатимуть про жахи тиранії та гноблення, які ніколи не повинні повторитися.

Король говорив із такою силою, наче все життя чекав нагоди це сказати.

— А найважливіше, — мовив він, — у цьому музеї ми маємо гордо засвоїти ще один урок нашої історії: тиранія, гноблення не поєднуються зі співчуттям… фанатичним вигукам світових агресорів завжди мають протистояти об’єднані голоси пристойних людей — і зупиняти їх. Саме ці голоси — хор співчуття, терпимості, співпереживання, — сподіваюся, колись лунатимуть із цієї вершини.