Одначе то були неправдиві зображення. На них була не та дівчина, чию вроду так жорстоко відібрали. Не та дівчина, котру ми з містером Геллораном намагалися врятувати.

І що найважливіше, то була не та Еліза, яка вирішила, що їй треба змінитися. Яка висвітлила своє волосся. Яка здалеку навіть не скидалася на колишню Елізу.

«Ніхто не хотів скривдити Елізу — важливо. ВОЛОССЯ».

1986—90-ті роки

1986—90-ті роки

У віці дев’яти-десяти років я просто обожнював «Доктора Хто». До дванадцяти телесеріал перетворився на безглузде лайно. На мою тодішню дванадцятирічну думку, він почав скочуватися на дно, коли Пітер Девісон регенерував у Коліна Бейкера, який був зовсім не кльовий в ідіотському строкатому піджаку й поцяткованій краватці.

Так от, до того часу мені подобалася кожна серія, а особливо ті, де були да`леки, а ще ті, які закінчувалися на найцікавішому місці. Це називалося «тримати інтригу».

Проте найчастіше сама «інтрига» була куди цікавішою за розв’язку, на яку я нетерпляче чекав цілий тиждень. Перша серія зазвичай завершувалась тим, що Доктор Хто втрапляв у страшенну халепу: чи то його оточили полчища да`леків, готові от-от його знищити, чи то він застряг на космічному кораблі, що зараз вибухне, або ж його загнала в кут якась жахлива почвара, від якої нема порятунку.

Але він завжди примудрявся врятуватися — найчастіше завдяки всіляким хитрощам, що їх Гладкий Ґев називав «гівняними і неправдоподібними». Таємний рятівний люк, несподівана допомога від військової організації UNIT або якесь диво, що міг створити сам Доктор своєю звуковою викруткою. Хоч мені й подобалося дивитися другу серію, я почувався трохи розчарованим. Ніби мене ошукали.

У реальному житті такі хитрощі не діють. Вам не вдасться уникнути жахливої долі тільки тому, що ваша звукова викрутка працює на одній частоті з кнопкою самознищення кіберлюдей. Такого просто не буває.

Та все ж, коли я почув про смерть містера Геллорана, мені хотілося, щоб у житті теж було як у кіно. Я хотів, щоб містер Геллоран якимось дивом вижив. Щоб він несподівано з’явився й повідомив усім: «Як бачите, я досі живий. Я не вкорочував собі віку. Насправді сталось ось що…»

У мене було таке відчуття, що кінець цієї історії, хоч ми його й дісталися, є неправильним. Він нещасливий. Він розчаровував. Хотілося чогось більшого.

А ще були фрагменти, які не давали мені спокою. «Дірки в сюжеті» — мабуть, так це називається, якщо говорити про «Доктора Хто». Деталі, які, сподівалися сценаристи, ви не помітите, але вони таки впали в око. Навіть у дванадцять років. А знаєте, таке чи не найбільше помітно у дванадцять років. Бо в цьому віці ми напрочуд пильні, адже страх як кортить не бути ошуканим.