Після його смерті всі казали, що містер Геллоран був божевільним. Ніби це могло геть усе пояснити. Але навіть якщо ти несповна розуму чи ящірка з «Доктора Хто» у шість футів заввишки, у тебе все одно є свої причини.

Коли я розказав про це іншим, себто Гоппо і Гладкому Ґеву (бо навіть після спільної знахідки тіла наші стосунки з Міккі не покращились, і ми й далі рідко з ним бачилися), Гладкий Ґев тільки зміряв мене роздратованим поглядом, покрутив пальцем біля скроні та сказав:

— Шановні, він зробив це тому, що був дивакуватий. Хворий на голову. Псих. Без сьомої клепки в голові. Та за ним дурка плакала.

Гоппо майже нічого не говорив, тільки втрутився, коли Гладкий Ґев аж надто розпалився й ледь не дійшло до сварки. Він тихенько сказав:

— Може, він мав свої причини, а ми їх просто не розуміємо, бо не були на його місці.

Гадаю, мене таки мучило відчуття провини. За мою роль у цій історії та особливо за той клятий перстень.

Якби я тоді не залишив його на кухні, щось би від того змінилося? Чи люди все одно вважали б Геллорана винним? Мені здається, що це навряд чи щось змінило б, зважаючи на те, що він наклав на себе руки. Та може, без персня на нього не поспішали б вішати вбивство Елізи. Може, поліція не закрила б її справу, а далі шукала ще якісь докази. Чи знаряддя вбивства. Чи її голову.

Я ніколи не міг знайти для себе задовільної відповіді на ці запитання, не міг розвіяти сумнівів. І, зрештою, я вирішив їх позбутися. Як старих дитячих іграшок. Лише не певен, чи це взагалі можливо.

Час минав, і події того літа поступово вицвітали у моїй пам’яті. Нам виповнилося чотирнадцять, п’ятнадцять, шістнадцять. Іспити, гормони і дівчата заволоділи нашими думками.

На той час у мене з’явилися й інші клопоти. Татів стан суттєво погіршився. Життя почало перетворюватися на рутину, з якою мені випадало миритися протягом кількох наступних років. Удень — навчання й робота. Увечері — турбота про тата і його щодень слабший розум, а також намагання допомогти мамі в тій безвихідній ситуації. Таким зробилося моє повсякденне життя.

Гладкий Ґев почав зустрічатися з симпатичною, трохи повненькою дівчиною на ім’я Черил. Він також став худнути. Він почав менше їсти і частіше їздив велосипедом. Він приєднався до клубу бігунів і нехай спочатку казав, що зробив це «по приколу», з часом узявся бігати швидше і на дальші дистанції, й далі втрачаючи вагу. Він ніби скидав колишнього себе. Так воно, мабуть, і сталося. Разом з вагою він втратив свою специфічну поведінку та притаманні йому грубі жарти. Замість них з’явилася нова серйозність. Сталевий стрижень. Він менше жартував і більше вчився, а коли не вчився, то був із Черил. Як і Міккі до того, він почав віддалятися. Отже, нас залишилося двоє: Гоппо і я.