— А ти що скажеш, Енджі?

Я знав, що вона скаже. І Люсі теж знала.

— Якщо всі так вирішили, то я теж не проти.

На мить мені захотілося, щоб вона не була такою поступливою. Я хотів, щоб вона мала власну думку, щоб проявила характер. Бо інакша назва «поступливої» — це «безхребетна».

— Чудово, — засміялася Люсі. — Ходімо.

Ми підійшли до «Вальсу» і приєдналися до невеличкої черги. Моє серце шалено калатало. Долоні спітніли. Мені здавалося, що я зараз виблюю, а я ще навіть не сів у той клятий екіпаж, і нас ще навіть не почало крутити.

З атракціону зійшли попередні відвідувачі. Я допоміг Енджі піднятися, начебто по-джентльменськи пропустивши її вперед. Поставив ногу на хистку дерев’яну платформу і завмер. Щось упало мені в око, чи, радше, на частку секунди промайнуло десь у його кутику. Та цього було достатньо, щоб я озирнувся.

Біля «Примарного потяга» стояла висока худорлява постать. Одягнена в усе чорне. Обтислі чорні джинси, мішкувату сорочку і крислатий ковбойський капелюх. Чоловік був обернений до мене спиною — він дивився на «Примарний потяг», — в нього по плечах розсипалося біле волосся.

«Ти зі мною, Едді?»

Якесь божевілля. Це неможливо. То не міг бути містер Геллоран. Не міг. Він помер. Його більше нема. Його поховали. З іншого боку, Шона Купера теж поховали.

— Еде? — Запитально подивилась на мене Енджі. — З тобою все добре?

— Я…

Я знов озирнувся на «Примарний потяг». Чоловіка не було. Я бачив, як темна тінь зникла за рогом.

— Вибач, треба дещо перевірити.

Я зістрибнув із платформи «Вальсу».

— Еде! Ти не можеш просто так утекти!

Енджі приголомшено дивилася на мене. Ще ніколи вона не була такою роздратованою. Я підозрював, що вона ще довго не дозволить мені такого, як щойно в «Примарному потязі», але тієї миті мені було начхати. Я мусив піти за ним. Я мусив пересвідчитись.

— Вибач, — знову пробурмотів я.

Я побіг до «Примарного потяга», заскочив за ріг, а темний чоловік якраз сховався за ятками з цукровою ватою і повітряними кульками. Я чимдуж помчав за ним, збиваючи з ніг людей на своєму шляху. Вони кидали мені вслід прокльони, та я не зважав.

Не певен, чи тоді вірив, що видіння, за яким я гнався, було реальним, але мені вже випадало бачити привидів. Навіть у шістнадцять я перед сном визирав із вікна, воліючи перевірити, чи немає внизу Шона Купера. І досі боявся, що будь-який неприємний запах міг бути від зотлілої руки, котра тягнеться до мого обличчя.