Та кого я обманюю? Я боявся. Минулого літа я відкрутився від поїздки до парку розваг «Thorpe Park», вигадавши відмовку, буцімто мені болів живіт. Частково так і було. Мої кишки зав’язувалися вузлом щоразу, як я думав про якийсь атракціон. У мене перед очима відразу з’являлася Вальсова Дівчина: я бачив її ногу, що висіла на клаптях сухожилля, і криваве місиво на її розсіченому обличчі.

— Еде! — Енджі повернулась до мене, стиснувши мою ногу. — Що скажеш? Ходімо завтра на ярмарок? — І трохи захмеліло шепнула мені на вухо: — Я дозволю тобі погратися пальчиками на «Примарному потязі».

Хоч якою спокусливою була її пропозиція (поки що мені випадало встромляти пальці у її вагіну хіба що в моїй не дуже привабливій на вигляд кімнаті), я змусив себе всміхнутися.

— Так. Буде весело.

Навряд чи, але я не хотів показувати свого страху, тим паче перед Енджі та, хтозна-чому, перед Люсі, що якось дивно на мене дивилася. Мені її погляд зовсім не сподобався — ніби вона знала, що я збрехав.

У день ярмарку було спекотно. Як і тоді. Енджі дотримала свого слова. Та все ж я не мав того задоволення, на яке сподівався, хоч мені й було трохи важко йти, коли ми покинули «Примарний потяг». Але я миттю про це забув, побачивши, де саме ми вийшли. Якраз навпроти «Вальсу».

Я чомусь не помітив його раніше. Може, атракціон заступали люди, а може, я думав про щось інше, як-от про коротесеньку спандексову спідничку Енджі й те, що так вабило мене за кілька дюймів під нею.

А тепер я стояв, мов укопаний, і не міг відірвати погляду від кружляння екіпажів. Десь віддалік з репродуктора лунала пісня Бон Джові. Захоплено верещали дівчата, коли працівник ярмарку обертав екіпажі швидше і швидше.

«Кричіть, якщо хочете обертатися швидше, гівнюки».

— Агов, — до мене підійшов Гоппо і прослідкував за моїм поглядом. — З тобою все добре?

Я кивнув. Не хотів, щоб дівчата подумали, що я якийсь боягуз.

— Так, звичайно.

— Може, покатаємося на «Вальсі»? — запитала Люсі, переплітаючи свої пальці з пальцями Гоппо.

Вона сказала це удавано невинним тоном, але я донині впевнений, що то не просто так.

Вона сказала це навмисно. Вона все знала. І їй подобалося мене дражнити.

— Я думав, що ми йдемо на «Метеорит», — озвався я.

— Підемо пізніше. Ну ж бо, Едді. Буде весело.

Я також ненавидів, коли вона називала мене Едді. Едді — це дитяче ім’я. Мені було шістнадцять. Я хотів, щоб мене називали Едом.

— Як на мене, то «Вальс» — паскудний атракціон, — я знизав плечима. — Але якщо ви хочете кататися на такому лайні, мені байдуже.

Люсі всміхнулася.