У мене було кілька несерйозних взаємин з дівчатами. А ще я кілька разів закохувався в геть недосяжних жінок, як-от у страшенно сувору вчительку англійської з темним волоссям, маленькими окулярами і неймовірними зеленими очима. Міс Берфорд.

А Гоппо? Здається, він не надто цікавився дівчатами, доки не зустрів Люсі (ту саму, яка пізніше зрадила його з Міккі й стала причиною бійки на вечірці, на яку я не пішов).

Гоппо закохався, і закохався він по самісінькі вуха. Тоді я ніяк не міг зрозуміти його вибір. Ні, Люсі була доволі симпатична, але нічого особливого. Така собі сіра мишка. Пряме каштанове волосся, окуляри. І вдягалася вона якось дивно. Довгі спідниці з китицями й масивні черевики, пофарбовані, власноруч «виварені» футболки та інша атрибутика гіпі. Мала вигляд не дуже привабливий.

Лише згодом до мене дійшло, кого вона мені нагадувала. Маму Гоппо.

Хай там як, здавалося, що вони добре ладнали й навіть пасували одне одному.

Їм подобались однакові речі, хоч мені видається, що в стосунках ми всі трохи прикидаємося, ніби нам щось подобається, щоб не образити іншу людину.

У дружбі те саме. Мені не дуже подобалася Люсі, але я вдавав, що вона мені подобається, аби не ображати Гоппо. У той час я зустрічався з на рік молодшою дівчиною, яку звали Енджі. Вона мала кучеряву завивку і гарне тіло. Я не був у неї закоханий, але вона мені подобалась, і з нею було легко (не в тому сенсі, про який ви могли подумати, хоча й це теж). Вона не створювала зайвих проблем, була спокійна і нічого від мене не вимагала. Саме така дівчина мені й підходила, якщо брати до уваги тодішні клопоти з моїм татом.

Ми сходили на кілька подвійних побачень із Гоппо і Люсі. Не можу сказати, що Енджі й Люсі мали багато спільного, проте Енджі була люб’язною та привітною дівчиною, намагалася з усіма знайти спільну мову. І це було добре, бо завдяки їй мені не доводилося самому докладати таких зусиль.

Ми ходили в кіно, до пабу, а якось на вихідних Гоппо запропонував нову розвагу.

— Може, підемо на ярмарок?

Ми якраз сиділи в пабі. Не в «Буйволі». Ґевів тато нізащо не налив би нам спиртного. Ми зайшли в «Пшеничний сніп», паб у іншому кінці міста, де власник нас не знав і, чесно кажучи, не дуже переймався тим, що нам було тільки шістнадцять.

Був червень, і ми сиділи у пивному дворику, що насправді був маленьким садочком позаду пабу з кількома розхитаними дерев’яними лавами і столами.

Люсі та Енджі були в захваті від його ідеї. Я змовчав. Востаннє я був на ярмарку тоді, коли сталася та жахлива трагедія. Не скажу, що навмисне уникав ярмарків і парків розваг, мені просто не дуже кортіло їх відвідувати.