— Усі думали, що Міккі тієї ночі пішов до річки, бо він був п’яний, згадував свого брата, але я так не думаю. Гадаю, що він навмисно пішов туди, бо мав з кимось зустрітися.

— Таки зустрівся. З двома малолітніми грабіжниками.

Я хитаю головою.

— Це вбивство з ними не пов’язують. У поліції немає доказів. До того ж вони заперечують, що були тієї ночі біля річки.

Гоппо замислюється.

— То, може, все просто: Міккі був п’яний і сам упав у річку?

Я киваю.

— Бо «на тому відтинку дороги немає ліхтарів». Це були твої слова, коли я вперше розказав, що Міккі впав у річку і втопився. Так?

— Так.

Моє серце на мить завмирає.

— Звідки ти знав, де саме впав Міккі? Хіба що ти був там?

Він легенько всміхається.

— Навіщо мені вбивати Міккі?

— Бо він таки дізнався, що це ти підлив йому алкоголь. Він хотів розповісти Ґеву, написати про це в книжці? Ти мені скажи.

Він дивиться на мене довго, аж мені стає мулько. Тоді притискає фляжку мені до грудей.

— Інколи, Еде… краще не знати всіх відповідей.

Два тижні по тому

Два тижні по тому

Дивно, яким маленьким здається життя, коли залишаєш його позаду.

Чомусь я думав, що за сорок два роки залишив на цій планеті трохи вагоміший слід і створив у часі трохи більшу діру. Проте ні, як і все інше, більшість мого життя — принаймні його матеріальний складник — компактно помістилася в одну велику вантажівку.