— Що правда, то правда.

Ми обоє вмовкаємо. Цього разу, коли Гоппо знову простягає мені фляжку, я беру її.

— Гадаю, усе це нарешті скінчилося, — каже він, і я знаю, що він має на увазі не тільки крейдяних чоловічків.

— Мабуть.

Навіть якщо в сюжеті досі є дірки. Незрозумілі деталі.

— Схоже, ти досі сумніваєшся.

Я знизую плечима.

— Є деякі моменти, яких я не розумію.

— Наприклад?

— Хіба тобі ніколи не було цікаво, хто отруїв Мерфі? Це досі не вкладається в голові. Тобто я більше ніж упевнений, що це Міккі його відв’язав. Напевно він хотів завдати тобі болю, щоб ти теж відчув те, що відчував він. Але я не вірю, що Міккі міг убити Мерфі. А ти в це віриш?

Гоппо відповідає не відразу. На мить мені навіть здається, що він так нічого й не скаже.

— Він його не труїв. Мерфі ніхто не труїв. Принаймні навмисно.

Я витріщаюся на нього.

— Не розумію.

Він зиркає на фляжку. Я віддаю йому. Гоппо закидає голову і перехиляє її.

— Мама вже тоді починала трохи забуватися. Вона клала речі не там, де вони мали лежати, або взагалі їх кудись запроторювала. Якось я бачив, як вона насипала кукурудзяні пластівці в чашку і залила їх кип’яченою водою.

Звучить знайомо.

— Одного дня, десь за рік після смерті Мерфі, я прийшов додому, а вона якраз збиралася нагодувати Бадді. Вона виклала до його миски вологий корм і почала насипати щось із пакетика, який витягла з кухонної шафки. Я подумав, що вона додавала йому сухого корму. А тоді побачив, що то був засіб від шкідників. Вона переплутала пакетики.

— Кепсько.

— Угу. Я зупинив її саме вчасно. Здається, ми потім навіть посміялися з цього випадку. Але це наштовхнуло мене на роздуми: може, вона так само помилково отруїла Мерфі?