— Ні. Я приїхала сьогодні тільки для того, щоб зустрітися з адвокатом.

Попри те що Ніккі врятувала три життя, її таки можуть притягнути за вбивство батька.

— Не можеш залишитися трохи довше?

— Я вже купила квиток на потяг. Перекажи іншим, що мені дуже шкода, але…

— Упевнений, вони зрозуміють.

— Дякую. — Вона простягає руку. — Я лише хотіла сказати… бувай, Еде.

Я дивлюсь на її руку. А тоді, як то вчинила вона багато років тому, роблю крок уперед і обіймаю її. На мить Ніккі напружується і теж мене обіймає. Я вдихаю її запах. Не ваніль і жувальна гумка, а мускус і цигарковий дим. Я не тримаю її, я її відпускаю.

Нарешті ми відриваємось одне від одного. На її шиї щось зблискує.

Я суплю брови.

— Ти носиш старий кулон?

Ніккі опускає очі.

— Так. Я зберегла його. — Вона бере пальцями маленьке срібне розп’яття. — Мабуть, це здається дивним — зберігати річ, із якою пов’язано стільки неприємних спогадів?

Я хитаю головою.

— Та ні. Є речі, яких просто неможливо позбутися.

Вона осміхається.

— Бережи себе.

— Ти теж.

Я дивлюсь, як вона віддаляється і зникає за рогом. Тримати. Відпускати. Іноді це те саме.

Я беру пальто, перевіряю, чи є в кишені фляжка, і виходжу з дому.

Жовтневе повітря уже доволі прохолодне. Воно щипає моє обличчя. Я радо сідаю до автівки і вмикаю обігрівач на максимум. Коли я під’їжджаю до крематорію, автівка тільки ледь-ледь нагріта.