Ненавиджу похорони. А хто їх любить? Хіба що похоронні бюро. Та декотрі похорони гірші за інші. Молодих людей, чиї життя обірвалися так несподівано і так жорстоко. Дітей. Хай нікому не випадає бачити малесеньку труну, що опускається в чорну яму.

Інші здаються неминучими. Звичайно, смерть Ґвен стала для всіх шоком. Утім, як це було з моїм татом, якщо вже покинув розум, то невдовзі за ним неминуче піде й тіло.

Попрощатися з нею прийшло мало людей. Ґвен багато хто знав, але в неї майже не було друзів. Я бачу свою маму, Гладкого Ґева і Черил, кількох людей, у яких вона колись прибирала. Лі, старший брат Гоппо, не зміг — або не захотів — відпроситися зі служби. Гоппо сидить у першому ряду, загорнутий у пальто, що неначе завелике. Його рука у пов’язці. Він схуд і видається старшим. Його виписали з лікарні лише кілька днів тому. Він досі ходить на фізіотерапію.

Ґев сидить поруч у візку, а Черил з іншого боку. Я сідаю за ними, біля мами. Вона бере мою руку. Як і тоді, коли мені було дванадцять. Я міцно стискаю її долоню.

Служба коротка. Це водночас і помилування, і завчасне нагадування, як сімдесят років життя на цій планеті можуть поміститися в десятихвилинну промову, пересипану зайвими згадками про Бога. Якщо хтось бодай словом прохопиться про Бога на моєму похороні, щиро сподіваюся, він згорить у пеклі.

Принаймні у випадку кремації ти знаєш, що геть усе закінчилося, коли з ляскотом зачиняються дверцята. Не треба юрбою повільно плентатись на цвинтар. Не треба дивитись, як труну опускають у глибоку темну могилу. Я досі пам’ятаю, як було на похороні Шона Купера.

Замість того, ми всі виходимо надвір, збираємось у Саду Пам’яті й ніяково роздивляємося барвисті квіти. Ґев і Черил влаштовують у «Буйволі» невеличкі поминки, але навряд чи комусь кортить туди йти.

Я недовго розмовляю з Ґевом, а потім залишаю маму в компанії Черил і тихцем ховаюся за рогом будинку — здебільшого для того, щоб викурити цигарку і непомітно відсьорбнути трохи з фляжки, але ще й тому, що хочу побути наодинці.

У когось виникла така сама ідея.

Гоппо стоїть біля викладених рядочком надгробків, які позначають місця, де поховали чи розвіяли попіл. Мені завжди здавалося, що надгробки в саду крематорію схожі на зменшені версії справжніх надгробків — таке собі мініатюрне кладовище.

Я підходжу до Гоппо, і він підводить голову.

— Як ти, чи це дурне питання?

— Добре. Мабуть. Хоч я й знав, що рано чи пізно це мало статися, а все одно не був готовий.

Ні. Жоден з нас не готовий до смерті. До чогось такого, що не має вороття. Як люди, ми звикли контролювати своє життя. Робити все, щоб його подовжити, бодай на мить. Але смерть не приймає жодних аргументів. Ніяких останніх бажань. Ніяких благань. Смерть — це смерть, усі карти в неї. Навіть якщо вам вдасться раз її ошукати, вдруге вона вам цього не дозволить.