Джек дістався своєї старої асьєнди [206] приблизно в ту саму мить, коли Голлі Ґібні розпочала презентацію в конференц-залі Говарда Ґолда. Госкінз роздягнувся до сімейних трусів, не забув перевірити всі замки на дверях, а тоді пішов до ванної у малій нужді, бо нужда вже припікала. Упоравшись із цим завданням, він іще раз оглянув свій зашийок за допомогою малого дзеркальця. Звісна річ, що сонячний опік мав би на цей час уже загоюватися, шкіра мала б облазити. Але ні. Опік почорнів. Карк навхрест поорали глибокі тріщини. Із двох сочились перламутрові цівочки гною. Джек застогнав, заплющив очі, потім розплющив і полегшено зітхнув. Ніякої почорнілої шкіри. Ніякого гною. Жодних тріщин. Але зашийок таки був яскравого червоного кольору, і так, пухирці теж були. Торкатися було вже не так боляче, як раніше, та й чого б воно боліло, враховуючи конячу дозу російського народного анестетика?

«Треба припиняти стільки пити, — подумав Госкінз. — Ці срані глюки — явний сигнал. А точніше, попередження».

Крему з алое вера в нього не знайшлося, тож Джек намастив опік гелем з арнікою. Шкіру запекло, проте біль невдовзі зник (чи принаймні стишився до притлумленої пульсації). І це було добре, правда ж? Госкінз узяв рушник — обгорнути ним подушку, щоб не лишилося плям, — ліг і вимкнув світло. Але темрява була недобра. Здавалось, у темряві біль тільки посилився, а ще надто легко було уявляти, що в кімнаті з ним щось є. Те саме щось, яке стоя­ло в нього за спиною в закинутому сараї.

«Нічого тут немає, окрім моєї уяви. Так само, як я нафантазував почорнілу шкіру. І тріщини. І гній», — подумав він.

Правда. Та правда полягала ще й у тому, що коли Джек увімкнув лампу біля ліжка, йому покращало. Наостанок він подумав, що добрий міцний сон усе виправить.

  8

— Хочете, щоб я ще трохи приглушив світло? — спитав Гові.

— Ні, — відказала Голлі. — Я хочу вас поінформувати, а не розважити, і хоч фільм короткий, усього вісімдесят сім хвилин, ми не будемо його повністю дивитися, навіть більшої частини не переглянемо, — вона нервувала не так сильно, як того боялася. Принаймні поки що. — Та перш ніж я вам його покажу, мушу дещо чітко пояснити — те, що ви всі вже знаєте, та ще не зовсім готові сприймати правду своїм логічним розумом.

Присутні дивилися на Голлі й мовчали. Усі ці очі. Їй не вірилось, що вона справді це робить, — тільки не Голлі Ґібні, сіра миша, яка завжди сиділа на задній парті, яка ніколи не піднімала руки, яка вдягала під спідницю й блузку спортивну форму, якщо в той день мала урок фізкультури. Голлі Ґібні, яка навіть після двадцяти років не наважувалася заперечити матері. Голлі Ґібні, яка двічі за життя по-справжньому втрачала здоровий глузд.