Вантажівка минула вказівний знак «МЕРІСВІЛЛ, нас. 1280».

— Цей рак швидко шириться, — сказав Клод, і так — саме цей голос звучав з-за душової шторки. — Поглянь собі на руки, Джеку.

Госкінз опустив погляд. Руки на кермі почорніли. Поки він на них витріщався, кінцівки відвалились. Вантажівка-бензовоз з’їхала з дороги, нахилилася й почала перевертатись. Джек збагнув, що вона ось-ось вибухне, і витягнув себе зі сну, перш ніж це сталося. Він хапав ротом повітря, вибалушивши очі в стелю.

— Господи Боже, — прошепотів він і перевірив, чи таки не відвалились у нього руки. Вони були на місці, разом із наручним годинником. Він проспав менше години.

— Господи Бо…

Ліворуч хтось заворушився. На мить Джек загадався, чи не привів із собою додому ту гарненьку барменку з довгими ногами, але ні, з бару він їхав сам-один. Та й така красива молода жінка нізащо не схотіла б мати з ним справу. Для неї він лиш опецькуватий п’яничка трохи за сорок, у якого вже волосся випа…

Госкінз озирнувся. Жінка, яка лежала з ним у ліжку, була його матір’ю. Він її пізнав тільки за черепаховим гребінцем, що звисав із нечисленних пасом, які лишились у неї на голові. Цей гребінець пішов із нею в домовину. Співробітник похоронного бюро наніс їй на обличчя грим, від чого воно стало восковим і трохи ляльковим, та загалом вигляд був непоганий. Тепер обличчя майже зникло, плоть зотліла й відвалилась від кісток. Нічна сорочка прилипла до тіла, бо зі шкіри сочився гній. У повітрі стояв сморід гнилого м’яса. Джек спробував закричати — не вийшло.

— Рак чекає на тебе, Джеку, — сказала мати.

Він бачив, як клацають її зуби, бо губів теж не було.

— Рак уже вгризається в тебе. А він може його забрати, хоча невдовзі навіть для нього буде запізно. Зробиш те, чого він хоче?

— Так, — прошепотів Госкінз. — Так, що завгодно.

— Тоді слухай.

І Джек Госкінз став слухати.

  10

На початку фільму, що його поставила Голлі, не було жодного попередження від ФБР, і Ралфа це не здивувало. Кому заманеться опікуватися авторськими правами на такий прадавній артефакт, якщо з першого погляду було ясно, що це треш? Саундрек складався з нудкої суміші тремтливих скрипок і до болю різкого акордеона, що видавав радісні музичні фігури norteño [209]. Зображення рясніло подряпинами, наче давно повимерлим кіномеханікам, що раз у раз крутили плівку, ця робота взагалі не всралася.

«Повірити не можу, що я досі тут сиджу, — подумав Ралф. — Такі штуки тільки в жовтому домі дивитися».

Проте його дружина й Марсі Мейтленд гляділи на екран із зосередженістю студентів, які готуються до випускного іспиту. Решта хоч і не виказувала такого ентузіазму, та все одно віддавала фільму увагу. На губах Юна Сабло грала легка усмішка. Не той усміх, коли людина бачить щось нісенітне, як подумалося Ралфу, а коли вона вхопила образ із минулого, коли дитячі легенди втілюються в життя.