— Сюжети в більшості мексиканських фільмів про борчинь — це перекази старовинних легенд. Це кіно — не виняток. Бачите, як воно пасує до всього, що ми знаємо про наші вбивства?

— Ідеально пасує, — сказав Білл Семюелз. — Не можу не погодитися. Проблема тільки в тому, що це — маячня. Не від світу сього. Якщо ви справді вірите в El Cuco, міз Ґібні, то ви й самі ку-ку.

«Каже чоловік, який розповідав мені про сліди, що уриваються серед пустелі», — подумав Ралф. Сам він в El Cuco не вірив, але вважав, що жінка виявила неабияку сміливість, показавши їм цей фільм і знаючи, якої реакції слід очікувати від глядачів. Тепер йому було цікаво подивитися, як відповість на це сама міз Ґібні зі «Що впало, те пропало».

— Вважається, що El Cuco існує коштом крові та жиру малих дітей, — сказала Голлі, — але в нашому світі — у реальному світі — він мав би виживати ще й за допомогою людей, які думають так само, як ви, містере Семюелз. Мабуть, ми всі так думаємо. Дозвольте вам іще дещо показати. Обіцяю, фрагмент невеличкий.

Вона ввімкнула дев’ятий розділ на DVD, третій з кінця. На екрані розгорталася запекла боротьба: одна з luchadoras, Карлотта, загнала в кут монаха в каптурі. Дія відбувалася в якомусь закинутому складському приміщенні. Монах спробував утекти за допомогою зручної драбини. Кар­лотта вхопилася за полу його широкої ризи й перекинула чоловіка через плече. Він беркицьнувся в повітрі й приземлився на спину. Каптур злетів, і під ним показалося обличчя — зовсім не обличчя, а грудкувате ніщо. Карлотта закричала — дві світні паростки з’явилися там, де мали б бути очі. Певно, вони мали якусь містичну відворотну силу, бо Карлотта похитнулась і притулилась до стіни, здійнявши руку перед маскою luchadora, наче намагалася відгородитись.

— Припиніть, — сказала Марсі. — Ох, Боже мій, прошу.

Голлі тицьнула в ноутбук. Картинка зникла на екрані, але так само стояла в Ралфа перед очима: спецефект, який видавався доісторичним порівняно з сучасною комп’ютерною графікою, що її тепер можна побачити в кінотеатрах «Сіне­плекс», але достатньо дієвий, якщо ви чули історію однієї маленької дівчини — про чоловіка, який прокрався до неї в спальню.

— Ось таке бачила ваша донька, місіс Мейтленд, як гадає­те? — спитала Голлі. — Не точно таке, цього я не кажу, але…

— Так. Звісно. Очі-соломинки. Так вона й сказала. Очі-соломинки.

  11