Двадцять шостого липня, близько другої ранку, Джек Госкінз перетнув кордон Техасу та зняв номер у задрипаному «Індіанському мотелі», щойно на сході показалися перші сонячні промені. Розрахувавшись із заспаним клерком за тиждень наперед (і скориставшись «мастеркардом» — єдиною карткою, на якій ще лишилися гроші), він попросив собі номер у дальньому кінці занедбаної будівлі.

Кімната пропахла алкоголем і застояним сигаретним димом. На провислому ліжку — обшарпане покривало, наволочка на подушці — жовта від старості, чи від поту, чи від того й другого разом. Джек присів на єдиний у кімнаті стілець і поспіхом та без особливого інтересу переглянув текс­тові й голосові повідомлення на телефоні (останні припинили надходити десь о четвертій ранку, коли переповнився автовідповідач). Усі — з відділка, багато з них — від самого голови Ґеллера. На Західному боці сталося подвійне вбивство. Оскільки Ралф Андерсон і Бетсі Ріґґінз були у відпустці, Джек лишився єдиним робочим детективом, де він є, він має негайно прибути на місце скоєння злочину, бу-бу-бу.

Джек улігся на ліжко, спершу — на спину, але від цього опік дуже розболівся. Госкінз перевернувся на бік, і пружини завищали, протестуючи проти його солідної ваги. «Важитиму менше, якщо рак запанує, — подумав він. — Під кінець від мами зостався самий скелет, обтягнутий шкірою. Крикучий скелет».

— Не бувати цьому, — сказав він порожній кімнаті. — Просто треба трохи, чорт забирай, поспати. І все в мене вийде.

Чотирьох годин має вистачити. Чи п’яти, якщо пощастить. Але мозок не бажав вимикатися, наче той двигун на «нейтралці». Коді, маленький щур-дуропхач зі станції «Здоров» таки мав ті біленькі пігулки, а крім того, — незлий запас кокаїну, майже чистого, якщо вірити на слово продавцеві. Судячи з того, як зараз почувався Джек, лежачи на цій мізерній подобині ліжка (він навіть не розглядав варіант залазити під покривало, бозна-що там повзало на простирадлах), то ця заява була обґрунтована. Невдовзі після півночі, коли здавалося, що поїздка ніколи не скінчиться, він зробив усього парочку дрібних понюшок і тепер почувався так, наче більше ніколи не засне — а точніше так, наче міг перекласти покрівлю на якомусь даху, а потім ще й п’ять миль пробігти. Зрештою сон таки прийшов, хоч був тривожним і сповненим жахіть про матір.

Джек прокинувся по полудні, і в кімнаті вже стало нестерпно гаряче попри жалюгідну пародію на кондиціонер. Детектив пішов у туалет, подзюрив і спробував оглянути свій судомний зашийок. Не вийшло — може, то було й на краще. Він повернувся в кімнату і присів на ліжко, щоб одягнути черевики, та знайшов тільки один. Коли став намацувати другий, хтось уклав черевик просто йому в руку.