— Так, певно, буде ліпше.

У кафе стояв запах (і не сказати, щоб неприємний) жиру, бобів і смаженого м’яса. Із джукбокса линув голос Ніла Даймонда, який співав «Я є, сказав я» іспанською [223]. За шинквасом було розписано меню фірмових (хоч і не дуже) страв. Над кухонним віконцем висіла спотворена фотографія Доналда Трампа. Біляве волосся зафарбували в чорний колір, а також домалювали косу гривку та вуса. Під знімком було друкованими літерами написано: «Yanqui vete a casa». Янкі, йдіть додому. Спершу Ралф здивувався — зрештою, Техас був штатом республіканців, яких іще пошукати, але потім пригадав, що в такій безпосередній близькості від кордону білі становили як не меншину, то щось схоже.

Вони всілися в глибині зали, Алек і Гові — за стійкою на двох, решта — за більшим обіднім столиком неподалік. Ралф замовив собі бургер, Голлі — салат, що, як виявилося, в основ­ному складався із зів’ялого листя айсбергу, а Юн і Болтони зупинили свій вибір на мексиканській кухні: обрали по тако, бурито й емпанаді. Офіціантка, нікого не спитавши, грюкнула по столу графином із солодким чаєм.

Лаві Болтон роздивлялася Юна своїми блискучими, мов у пташки, очима.

— То кажете, ваше прізвище Сабло? Дивина яка.

— Так, однофамільців у мене небагато, — відповів Юн.

— По той бік кордону народилися чи вже в Штатах?

— Громадянин за місцем народження, мем, — сказав Юн. Половина добре начиненого тако зникла за один укус. — У другому поколінні.

— От і молодець! Зроблений у США! Коли я ще мешкала на півдні, до одруження, то знала одного Оґустина Сабло. Він розвозив хліб на вантажівці в Ларедо і Нуево-Ларедо. Як проїжджав повз наш дім, то ми із сестрами здіймали крик за тими churro éclairs [224]. То ти йому не родич, я правильно розумію?

Не сказати, щоб Юн зашарівся, та оливкова шкіра на обличчі все одно трохи потемнішала, і він кинув на Ралфа здивований погляд.

— Так, мем, то мав бути мій papi [225].

— Ой, чи не тісний світ? — вигукнула Лаві й засміялася.

Сміх перейшов у кашель, а від кашлю вона стала задихатися. Клод так сильно стукнув її по спині, що канюля вилетіла з носа й упала на тарілку.

— Ох, синку, диви-но, — сказала вона, як трохи відхекалася. — Тепер маю бурито із соплями, — вона вставила назад канюлю. — І хай йому грець. З мене вийшло, у мене й повернеться. Невеликий збиток.

І взялася наминати страву. Ралф засміявся, а слідом за ним — і решта. Навіть Гові з Алеком зареготали, хоч і пропустили більшість казусу. На мить Ралф загадався про те, як сміх об’єднує людей, і зрадів, що Клод прихопив із собою матусю. Стара була бомбезна.