«Буде вам не до сміху, коли я за вас візьмуся», — подумав Джек. Та насправді було добре, що вони сміялися. Інакше могли б його помітити.

Він відвернувся, намагаючись зрозуміти, що він щойно побачив. Думав не про реготливу компанію, до цього Джеку діла не було, а про те, що коли Еспаньйолка простягнув руку до спини Візочка, то на пальцях показалася татуха. Шибка була запилена, синє чорнило — вицвіле, але Джек знав, що там написано: НІЯК. Як цей чоловік так швидко перебрався з-під його ліжка у кав’ярню — Джек Госкінз навіть не наважувався таке в себе запитати. На нього чекала робота, і цього було достатньо. Позбутися раку, що розповзався його шкірою, — то тільки половина справи. Позбутися Ралфа Андерсона — її друга половина, і це завдання Джек виконає навіть дуже радо.

Старий містер Присуду-не-маю.

  2

Плейнвіллський аеродром розташувався в переліску на околиці однойменного змарнілого маленького міста, що він його обслуговував. Єдина посадкова смуга здалася Ралфу страхітливо короткою. Щойно колеса торкнулися землі, пілот на повну витиснув гальма, і всі незакріплені предмети в салоні полетіли шкереберть. Літак зупинився на жовтій лінії в кінці вузької гудронової доріжки, не більше як за тридцять футів [222] від рівчака з бур’янами, водостоєм і бляшанками з-під «Шайнера».

— Ласкаво просимо в нікуди, — зауважив Алек, коли «Кінґ Ейр» приторохтів до каркасно-панельного термінала, який, здавалося, від першого ж відчутного пориву вітру міг розвалитися. На них уже чекав запилюжений мінівен «додж». Ралф розпізнав у ньому модель «компеніон», облад­нану для інвалідних візків, а вже потім помітив відповідну позначку на номерних знаках. Біля мінівена стояв Клод Болтон, високий і м’язистий, у вицвілих джинсах, синій робочій сорочці, стоптаних ковбойських черевиках і бейс­болці з логотипом «Техаських рейнджерів».

Ралф першим вийшов з літака й простягнув Болтону руку. Клод секунду повагався, тоді потис. Ралф збагнув, що не зміг утриматися й кинув погляд на збляклі літери на пальцях чоловіка: НІЯК.

— Дякую, що не ускладнив ситуації, — сказав Ралф. — Ти не мусив із нами співпрацювати, тож я ціную твою згоду.

Він представив решту. Голлі останньою потисла Клоду руку й мовила:

— Це татуювання у вас на пальцях… воно про пияцтво?

«Ось воно, — подумав Ралф. — Той фрагмент головоломки, що я ним забув поділитися».

— Так, мем, ваша правда, — Болтон говорив, наче переповідав добре засвоєний і вподобаний урок. — Великий парадокс, як це називають на зборах «АА». Я вперше почув про нього у в’язниці. Мушу пити, але ніяк не можна.