— Так, — озвалась Голлі. — У-уф.

— То були основні. А від них відгалужувалося ще більше, тільки перекриті, бо Діра — то не єдина печера, а кілька дюжин, що спускаються все глибше й глибше, і деякі — так і не досліджені.

— І в них легко загубитися, — сказав Алек.

— Ще б пак. Так ось що сталося. Було два чи три такі отвори, які вели геть від проходу Зміїного черева, та їх не позабивали і не відгородили, бо повважали замалими й не стали перейматися.

— От тільки для близнюків вони були не замалі, — здогадався Ралф.

— Ось воно, яблучко, сер, і ви в нього поцілили. Карл і Келвін Джеймісони. Двійко курдуплів, які шукали собі пригод. Й одну таку знайшли. Вони були разом із групою, що вирушила до Зміїного черева, ішли одразу за мамою і татом у самому кінці, та коли група вибралася з проходу, малих уже не було. Батьки… ну, чого я буду вам розповідати, як вони на те зреагували? Мій дівер не водив тої групи, в якій опинилися Джеймісони, але записався в пошукову команду, що пішла по близнят. Маю таку здогадку, що навіть її очолив, та тепер уже не дізнаєшся.

— Його сини також взяли участь? — спитав Гові. — Кузе­ни Клода?

— Так, сер. Хлопці й самі працювали в Дірі, на неповну ставку, і прибігли одразу, як дізналися. Багато народу понабігало, бо новина поширилась, мов степова пожежа. Спершу здавалось, що проблем не буде. Люди з усіх отворів Зміїного черева чули, як хлопчики до них гукають, і знали напевно, у яку саме діру вони влізли, бо один із гідів посвітив ліхтариком і побачив маленьку пластикову фігурку вождя Ахіґи, що її містер Джеймісон купив одному сину в сувенірній крамничці. Ма’ть, випала з кишені, поки хлопець повз. Як я вже казала, крики було чутно, та жоден дорослий у той отвір не проліз. Навіть до іграшки не зміг дотягнутися. Пошуковці заволали, щоб хлопці йшли на звук їхніх голосів, а як не буде місця розвернутися, то най задкують. Почали світити в ті дірки, махати ліхтарями, і спершу здавалося, що голоси хлопців наближаються, та потім вони стали слабшати, стихати, аж поки зовсім не змовкли. Як спитаєте моєї думки, то малі взагалі не наближалися до виходу.

— Хитра акустика, — сказав Юн.

— Sí, señor. Тож потім Роджер сказав, що їм треба переходити на бік Ахіґи, який він вивчив на своїх дослідженнях, що вони звуть спі-лелогією. Коли вони туди дістали, то знову ясно як удень почули голоси хлоп’ят, вони плакали й волали, тож рятувальники взяли зі складу мотузку й ліхтарі та пішли їх витягати. Наче й добру справу робили, та натомість вона загнала їх у могилу.