— Джордж? Його рідня — з Остіна, там він і лежить, поруч зі своїми батьками. Я колись їздила туди на автобусі, його навідати, зазвичай на день народження, квіти привозила й усе таке. Та не була там відтоді, як заробила собі цю кляту ХОХЛ [239].

— Ну та й квит, — мовив Юн.

Лаві, здається, його не чула.

— Знаєте, а я співала, ще як дихалка була в нормі. І на гітарі грала. Після старших класів переїхала з Ларедо до Остіна, через музику. Південний Нешвілл, ось як його називають. Влаштувалася на роботу в паперову фабрику на Бразос-стрит і все чекала на великий прорив у «Каруселі», чи «Зламаній спиці», чи деінде. Чекала й листівки робила. Великого прориву так і не відбулося, та я вийшла заміж за виконроба. Тобто за Джорджа. І жодного разу про це не пошкодувала, аж поки він не вийшов на пенсію.

— Щось ми відійшли від теми, — сказав Гові.

— Нехай розповідає, — заперечив Ралф.

Він відчув знайоме легеньке тріпотіння, передчуття якогось відкриття. Воно ще не показалося з-за обрію, та вже наближалося.

— Продовжуйте, місіс Болтон, — попросив він.

Стара із сумнівом поглянула на Гові, та коли Голлі кивнула й усміхнулася, Лаві всміхнулася навзаєм, запалила ще одну сигарету й повела далі:

— Ну, то його зміна скінчилася, він отримав пенсію і пере­віз нас усіх сюди, галасвіта. Клоду тоді було лише дванадцять — він у нас пізно народився, коли ми вже давно поклали, що Господь не хоче нам дітей давати. У Мері­с­віллі Клоду ніколи не подобалося, він сумував за яскра­вими вогнями та своїми паскудними друзями — мій хлопчик завжди водився з дурними компаніями, собі на згубу. Я спершу теж це місто недолюблювала, та потім звик­ла й стала смакувати спокій. Коли старієш, то спокій — це майже все, що тобі треба. Може, ви мені зараз і не повірите, але згодом самі дізнаєтеся. І ця ідея про родинний могильник — не така вже й погана, як добре подумати. Може бути й гірше, ніж укластися в землю в себе на задвірку, та, ма’ть, Клод таки потягне мої кістки до Остіна, щоб я лежала поруч із чоловіком, як за життя. Мені однаково недовго лишилося.

Вона кашлянула, з огидою поглянула на сигарету і втовкла її до решти в переповнену попільничку. Недопалок озлоблено димів.

— Знаєте, чому ми опинилися в Мерісвіллі? Джорджу спало на думку вирощувати альпак. Коли вони померли, а це сталося невдовзі, він перейшов на златопудлів. Коли ви не в курсі, то златопудель — це схрещення золотистого ретривера й пуделя. Як гадаєте, іва-люція колись би ухвалила таку суміш? Я в цьому збіса сумніваюся. Але брат Джорджа вбив те йому в голову. Більшого дурня за Роджера Болтона ще світ не бачив, та Джордж гадав, що гроші вже в них у кишені. Роджер також переїхав сюди з родиною, і вони з братом стали партнерами. У всякому разі, цуценята златопудлів теж повиздихали, як і альпаки. У нас із Джорджем після того було трохи скрутно з грошима, але достатньо, щоб не померти з голоду. А от Роджер усі свої заощадження вклав у цю кляту пусту ідею. Тож він почав шукати роботу і…