— Що сталося? — спитав Юн. — Ви знаєте? Хоч хтось знає?

— Ну, як я вже казала, це справжній бісів лабіринт. Вони лишили одного чоловіка ззовні, щоб подавав мотузку й подовжував за потреби. То був Ев Брінклі. Невдовзі після того він поїхав геть із міста. До Остіна. Горем убитий… та хоч живий і міг ходити під сонцем. А інші… — Лаві зітхнула. — Ті вже сонця так і не побачили.

Ралф замислився про весь цей жах і на обличчях решти побачив те саме відчуття.

— Ев розмотував останні сто футів альпіністської мотузки, коли почув звук, який, за його словами, був схожий на вибух «вишневої бомби» [243], що її дитина поклала до ву-нітазу і закрила кришку. А відбулося, ма’ть, ось що: якийсь довбень стрельнув із пістолета, сподіваючись так вивести хлопчиків до рятувального загону, і стався обвал. І це не Роджер стріляв, на тисячу баксів можу закластися. Старий Родж багато в чому був дурнем, особливо щодо собак, та ніколи б не додумався палити з пістолета в печері, де рикошетом можна в що завгодно поцілити.

— Або від такого звуку може обвалитися шмат стелі, — докинув Алек. — Те саме, що стріляти з дробовика в горах, щоб накликати лавину.

— І їх завалило, — здогадався Ралф.

Лаві зітхнула й поправила канюлю, що з’їхала набік.

— Нє-а. Може, так було б навіть краще. Принаймні — швидше. Та люди у великій печері, у Залі звуку, чули, що вони кличуть на допомогу, як ті самі заблукалі хлоп’ята. На той час біля печери вже зібралося шістдесят чи сімдесят чоловіків і жінок, усі бажали долучитись до пригоди. Моєму Джорджу теж закортіло туди піти — усе ж таки в тій пастці опинилися його брат і племінники, і зрештою я не змогла втримувати його вдома. Пішла разом із ним, наглядати, щоб він не втнув якоїсь дурниці на кшталт полізти за ними. Тоді б він неодмінно загинув.

— І коли сталось це нещастя, — сказав Ралф, — Клод перебував у виправному закладі, так?

— У Ґейтсвіллській трудовій школі — так вона, певно, називалася, — та це й справді був виправний заклад.

Голлі вже давно дістала з наплічної сумки жовтий блокнот і тепер, похилившись над лінійованими аркушами, робила нотатки.

— На той час як ми з Джорджем дісталися Діри, уже посутеніло. Парковка там чимала, та на ній, чорти мене бери, усього кілька місць лишилося. Біля печери встановили великі ліхтарі на стовпах, туди й назад шугали люди і вантажівки, тож місцина скидалася на якийсь знімальний майданчик у Голлівуді. Ще одна група занурилася з боку Ахіґи, у них були ліхтарі на десяток батарейок, каски й такі дуті куртки на кшталт брон’жилетів. Вони пройшли за мотузкою аж до обвалу. Довгий шлях, подекуди через стоячу воду. Завал був серйозний. Вони всю ніч та ще на наступний ранок його розчищали, щоб пройти. А на той час народ у великій печері вже не чув криків заблукалих.