— Пізніше поговоримо, — відказала вона. — Наразі мене більше непокоїш ти сам. Ти непритомнів? Голова паморочиться?
— Трохи замакітрилось, поки сюди добирався. Наче цілу вічність ішов, кілька разів довелося зупинитись, щоб перепочити. Сподівався, що зустріну вас, коли ви будете виходити. А радше молився про це. Аж потім помітив цей пікап. Певно, він стрільцю належить. Джон П. Госкінз, якщо вірити водійським правам. Це той, про кого я думаю?
Ралф кивнув.
— З поліцейського відділка Флінт-Сіті. І «належав», у минулому часі. Він також помер. Я його пристрелив.
Юн вибалушив очі.
— Що він вбіса тут робив?
— Його послав аутсайдер. Як — не маю жодного уявлення.
— Я гадав, що він лишив тут ключі, але не пощастило. І в бардачку — так само, жодних знеболювальних. Тільки права, страхове посвідчення й купа мотлоху.
— Ключі в мене, — сказав Ралф. — Знайшлися в нього в кишені.
— А в мене є знеболювальне, — додала Голлі.
Вона засунула руку в одну з містких бічних кишень свого потертого піджака й дістала велику коричневу пляшечку, у якій відпускають ліки за рецептом. Етикетки на ній не було.
— Що ще ти там носиш? — спитав Ралф. — Туристичну електроплитку? Кавоварку? Короткохвильовий радіоприймач?
— Над почуттям гумору тобі ще працювати й працювати, Ралфе.
— Та я не жартую, це щирий захват.
— Від усього серця приєднуюсь, — сказав Юн.
Голлі відкрила свою похідну аптечку, витрусила на долоню цілий асортимент пігулок та обережно поставила пляшку на приладову дошку пікапа.
— Це «Золофт»… «Паксил»… «Валіум», який я зараз майже не п’ю… й ось, — вона акуратно всипала решту таблеток назад у пляшку, відокремивши дві оранжеві.— «Мортін». Я його приймаю від головного болю напруги. А також від болю в СНЩС [264], хоч відтоді, як я стала користуватися нічною капою, він не так часто виникає. У мене гібридна модель. Дорога, та це найкраща з тих, що є в… — Голлі помітила, що чоловіки на неї дивляться. — Що?
— Ти просто неймовірна,
Він проковтнув таблетки, не запиваючи, і заплющив очі.