— Він не повернеться, Голлі. Обіцяю.

Вона кліпнула.

— Ралфе. Я мала на увазі — Ралфе. Ти бачив, що з нього полізло… бачив усіх тих хробаків?

— Так.

— Фу-у! Фу-у!

Вона ремиґнула й затулила долонею рот.

— Хто тебе навчив робити кийок зі шкарпетки? Хто розказав, що чим довша шкарпетка, то сильніший буде удар? Білл Годжес?

Голлі кивнула.

— Чим ти її нафарширувала?

— Кульковими підчіпниками, як Білл учив. Купила їх у «Волмарті», у відділі для автомобілістів, іще у Флінт-Сіті. Бо вогнепальна зброя не для мене. Я навіть не думала, що доведеться скористатися цим ляпанцем, просто діяла імпульсивно.

— Або ж інтуїтивно.

Ралф усміхнувся, хоч і не дуже це усвідомлював. Він і досі був наче оглушений, досі озирався навколо, перевіряючи, чи не зміяться за ними ті хробаки, що так відчайдушно хочуть вижити коштом нового хазяїна.

— Це ти так його називаєш? Ляпанець?

— Це Білл так називав. Ралфе, нам треба йти. Юн…

— Знаю. Та спершу я маю ще дещо зробити. Сиди, де сидиш.

Він підійшов до тіла Госкінза і змусив себе обшукати кише­ні мерця. Знайшов ключі від пікапа й повернувся до Голлі.

— Окей.

Вони рушили стежкою вниз. Раз Голлі перечепилася, і Ралф її підхопив. Потім настала його черга падати, і тоді вже Голлі його підтримала.

«Мов та клята парочка калік, — подумав він. — Але після того, що ми бачили…»