– Ти знаєш, де вхідні двері, так?

Вона кивнула.

– Ребо, торкнися моїх грудей. Підніми руки, поволі.

Вчепитися йому в очі?

Його великий палець і решта чотири легко торкнулися шкіри обабіч трахеї.

– Не роби те, про що думаєш, бо стисну. Просто торкнися грудей. При горлі. Намацала ключ на ланцюжку? Зніми його через голову. Обережно… ось так. Тепер я перевірю, чи можу тобі довіряти. Піди зачини вхідні двері, замкни на замок і принеси мені ключ. Давай. Я чекатиму тут. Не намагайся втекти. Я тебе піймаю.

Реба тримала в руці ключ, по стегну ляскав ланцюжок. У взутті було важче визначати шлях, але вона не роззувалася. Допомогло цокання годинника.

Килим, потім гола підлога, знов килим. Масив дивану. Треба йти праворуч.

Як краще вчинити? Як краще? Підіграти йому чи скористатися шансом? А інші також йому підігравали? Від глибоких вдихів Ребі запаморочилось. Не зомлій. Не помри.

Усе залежить від того, чи прочинені двері. Перевір, де він.

– Я правильно йду?

Вона й так знала, що правильно.

– Ще кроків п’ять.

Голос точно лунав зі спальні.

Обличчям Реба відчула свіже повітря. Двері були наполовину прочинені. Вона затулила їх тілом, аби Доларгайд не бачив. Вставила ключ у шпарину під дверною ручкою. Ззовні.

Зараз! Швидко пройти крізь двері, потягнути на себе й повернути ключ. Униз покотом, без тростини, треба згадати, де стоїть фургон, і бігти. Бігти. Вона забігла в, що це, в кущі, і тепер закричала. Кричала: «Допоможіть. Допоможіть. Допоможіть, допоможіть мені». Побігла по гравію. Десь удалині почувся гудок вантажівки. Там шосе. Вона швидко йшла, тоді бігла підцюпцем, тоді помчала з усієї сили, вихляла, щойно відчувала під ногами траву замість гравію, зиґзаґом неслась алеєю.

Позаду неї – важкі й швидкі кроки, біжать по гравію. Реба нахилилася, підібрала жменю камінців, дочекалась, поки він наблизиться, і жбурнула, почувши, як камінці стукнулись об тіло.

Від удару в плече її розвернуло, велика рука прослизнула під підборіддя, стиснула шию. Стискала й стискала, поки у вухах не заревіла кров. Реба брикнулася, влучила в гомілку, а тоді стала затихати.

47

47