Ребі на обличчя ллється холодна вода, стікає волоссям. Голова паморочиться. Під нею щось тверде, похиле. Реба повернула голову. Це дерев’яна поверхня. Обличчя огортає холодний мокрий рушник.

– Як ти, Ребо? – спитав спокійний голос Доларгайда.

Вона відсахнулася від звуку.

– Уу-у-ух.

– Дихай глибше.

Минула хвилина.

– Як гадаєш, зможеш підвестися? Спробуй встати.

Вона змогла встати, бо він її підтримував. Шлунок стиснувся. Доларгайд перечекав, поки спазм минув.

– Піднімайся покотом. Пам’ятаєш, де ти?

Вона кивнула.

– Вийми з дверей ключ, Ребо. Заходь усередину. Тепер замкни двері й повісь мені ключ на шию. Повісь на шию. Добре. Дай-но тільки пересвідчуся, що двері замкнено.

Реба почула, як він трясе дверну ручку.

– Так, добре. Тепер іди в спальню, ти знаєш, де вона.

Реба перечепилася та опустилася на коліна, похиливши голову. Він обхопив її попід пахви, підняв і повів у спальню.

– Сідай на цей стілець.

Вона сіла.

– ВІДДАЙ ЇЇ МЕНІ, НЕГАЙНО.

Реба спробувала підвестися, але великі руки опустились їй на плечі й тримали долі.

– Сиди тихо, інакше я не зможу Його втримати, – сказав Доларгайд.

До Реби поверталася свідомість. Дуже неохоче.