Ґрем усміхнувся, відчувши, як потужний реактивний двигун запустив його в небо, геть від Сент-Луїса. Літак перетнув дорогу сонцю й попрямував на південний схід – нарешті додому.

Там уже чекатимуть Моллі й Віллі.

– Давай не будемо клеїти дурня, хто там за що вибачається. Я приїду по тебе в Марафон, малий, – сказала вона телефоном.

Він сподівався, що з часом пам’ятатиме тільки нечисленні приємні моменти – задоволення від роботи з людьми, які дуже віддані своїй справі й умінням. Він гадав, що такі миті можна знайти будь-де, якщо знати, на що дивишся.

Дякувати Ллойду Бауману й Беверлі Кац було би безцеремонно, тож він просто передав їм телефоном, що був радий знову з ними співпрацювати.

Дещо його трохи непокоїло – те, як він почувався, коли Кроуфорд відірвався від телефона в Чикаго й сказав: «Це “Ґейтвей”».

Певно, то був найбільш інтенсивний і неконтрольований вибух радості в його житті. І від усвідомлення того, що цей найщасливіший момент відбувся в місті Чикаго, в задушливій кімнаті для присяжних, йому ставало не по собі. Бо він знав іще до того, як дізнався.

Ґрем не розповідав про свої почуття Ллойду Бауману, бо потреби не було.

– Знаєш, коли справдилася теорема Піфагора, він на радощах пожертвував своїй музі сотню биків, – сказав Бауман. – Що може бути кращим, правда? Не відповідай – задоволення триває довше, якщо про нього не базікати.

Ґрем наближався до Моллі й домівки, і йому уривався терпець. У Маямі довелося йти на бетонований майданчик перед ангаром, аби сісти на «Тітку Лулу» – старий «Дуґлас DC-3», що літав до Марафона.

Йому подобався «DC-3». Сьогодні йому все подобалося.

«Тітку Лулу» збудували, коли Ґрему було пʼять років, і її крила завжди були брудні від мастила, що видувалося з двигунів. Ґрем повністю на неї покладався. Він біг до неї так, наче вона приземлилася в джунглях, щоб підібрати й порятувати його.

У селищі Ісламорада саме загорялися вогні, коли під вікном літака показався знайомий острів. Ґрем і досі бачив пінисті білі хвилі на узбережжі Атлантики. За лічені хвилини вони сіли в Марафоні.

Він почувався саме так, як і того дня, коли вперше прибув до Марафона. Тоді він також прилетів на борту «Тітки Лули» і після того часто ходив на летовище в сутінках, аби подивитися, як вона заходить на посадку – упевнено й повільно, як опускаються закрилки, як у соплах миготить вогонь, а пасажири сидять цілі-цілісінькі за сяйними ілюмінаторами.

За відльотами теж було цікаво спостерігати, але коли старий літак описував свою широку дугу й прямував на північ, Ґрему завжди ставало сумно й порожньо, а в повітрі зависали гіркі прощання. І він постановив дивитися лише на прибуття й вітання.