– Алло.

– Я не серджусь, Моллі. Роби як хочеш. Я тобі зателефоную, коли тут усе втрясеться.

– Ти й сам міг би сюди приїхати.

– Не думаю.

– Чому б ні? Місця тут удосталь. Мамамця…

– Моллі, вони мене не люблять, і ти сама розумієш чому. Щоразу, як вони на мене дивляться, то згадують.

– Це несправедливо. І неправда.

Ґрем дуже втомився.

– Окей. Вони пустобрехи, і мене від них нудить – як тобі така правда?

– Не кажи цього.

– Їм потрібен малий. Ти їм, мабуть, теж подобаєшся, певно, так і є, якщо вони взагалі про це замислюються. Але їм потрібен малий, тож вони приймають і тебе. Я їм не потрібен, і чхати я на це хотів. Мені потрібна ти. У Флориді. І Віллі теж, коли він удосталь побавиться з тим поні.

– Іди поспи, і тобі покращає.

– Не думаю. Слухай, я тобі зателефоную, як дещо тут з’ясую.

– Гаразд.

Моллі повісила слухавку.

– От лайно, – сказав Ґрем. – Мавпяче лайно!

Кроуфорд просунув голову у двері:

– Мені почулося, чи ти сказав «мавпяче лайно»?

– Не почулося.

– Не кисни. Ейнсворт телефонував зі згарища. Дещо для тебе має. Сказав, що нам треба самим приїхати, бо місцеві йому чинять перешкоди.