– Чотири, п’ять днів?

– Не знаю. Може, не так довго. Хочу тебе побачити, мала.

– Я б теж хотіла тебе побачити, коли ти закінчиш усі свої нагальні справи.

– Сьогодні середа. До п’ятниці вже маю…

– Вілле, Мамамця запросила дядьків і дядин Віллі, вони приїжджають із Сіетла наступного тижня, і…

– До біса Мамамцю. І що це, бляха, за прізвисько таке?

– Коли Віллі був малим, то не міг вимовити…

– Їдь зі мною додому.

– Вілле, я на тебе чекала. Вони так рідко бачать Віллі, і кілька днів…

– То приїзди сама. Залиш там Віллі, і наступного тижня твоя екс-свекруха посадить його на літак. Знаєш що, заїдьмо в Новий Орлеан. Там є одне місце, називається…

– Не думаю, Вілле. Я тут влаштувалася на роботу, на півставки всього, у міській ковбойській крамничці, тож треба їх завчасно попередити.

– У чому річ, Моллі?

– Ні в чому. Ні в чому… Я так засмутилася, Вілле. Ти ж знаєш, що коли помер батько Віллі, я теж приїхала сюди.

Вона завжди казала «батько Віллі», наче вони розмовляли телефоном на роботі. Ніколи не називала його на імʼя.

– І ми тут усі зібралися, – продовжувала Моллі, – і я сама зібралася в кулак і заспокоїлася. І зараз я теж заспокоїлася, і…

– Невеличка відмінність: я не помер.

– Не кажи так.

– Як? Що мені не казати?

– Ти сердишся.

Ґрем на мить заплющив очі.