Ріццолі глянула на Фроста, той перебрав роздруківки.

— Наступний випадок був у штаті Вірджинія чотирнадцятого грудня, — сказав він.

— Воно йде за погодою, — мовила О’Доннел.

— Що? — подивилася на неї детектив.

— Погода. Бачите, як влітку воно було на півночі Середнього Заходу? До осені — вже в Новій Англії, а тоді, у грудні, раптом іде на південь. Саме коли стає холодно.

Ріццолі спохмурніла, дивлячись на мапу. «Господи, — подумала вона. — Ця жінка має рацію. Чому ми цього не помітили?»

— Що було далі? — спитала О’Доннел.

— Скупчення робить повне коло, — відповів Фрост. — Рухається через південь, від Флориди до Техасу. Зрештою знову повертається до Аризони.

Психіатр підвелася, перейшла до екрана. Постояла там, вивчаючи мапу.

— Що з часом? Скільки їм знадобилося, щоб зробити повне коло?

— Цього разу вони обійшли країну за три з половиною роки, — сказала Ріццолі.

— Не квапились.

— Так. Але подивіться, скупчення ніколи не лишається надовго в одному штаті, ніколи не бере забагато жертв в одній зоні. Воно рухається, щоб влада не помітила схеми, не зрозуміла, що це відбувається роками.

— Що? — О’Доннел розвернулася до неї. — Цикл повторюється?

Ріццолі кивнула.

— Він починається знову, тим самим маршрутом. Як старі кочові племена йшли слідом за стадами буйволів.

— І ніхто не помітив закономірності?

— Бо мисливці ніколи не зупинялися. Різні штати, різна юрисдикція. Кілька місяців в одному регіоні — і все, їх нема. Рушили до наступних мисливських угідь. Туди, куди поверталися знову й знову.

— На знайому територію.

— Те, куди ми йдемо, залежить від того, що ми знаємо, а те, що ми знаємо, залежить від того, куди йдемо, — процитувала Ріццолі один із принципів створення географічного портрету злочинця.