— П’ять, — здогадався я.

Я схвильовано глянув на Нур:

— Він розмовляє з нами!

— Це звучить, як сітка координат, — сказала Нур. — «І-шість». «Ді-п’ять». Як на карті.

«Як на Карті днів», — майнуло в мене в голові.

— В урагані, — сказав напівпорожняк високим, тремтячим голосом.

Він міг розмовляти!

— У серці… урагану.

— Що там? — запитав я. — Що там, «у серці урагану»?

— Той, кого ви шукаєте.

Він відірвав одну руку від вікна та показав на стіну. На стіну із сейфом, який тепер був відчинений.

Я підбіг до сейфа. Вибухова хвиля від «пострілу» Нур відірвала дверцята на ньому, і по підлозі були розкидані папери: пачка грошей, самотня фотографія, книга та стара, потріпана карта. Я нахилився та підібрав фотографію. Це був чорно-білий знімок маленького містечка з грозовим небом над ним та чорною лійкою торнадо, який шаленів на віддалі.

«Серце урагану. У Великому Вітрі».

Я підняв фотографію, думаючи, що її бачить Хорейшіо.

— Це тут ми повинні знайти Ві?

Я озирнувся та побачив лиш пусте підвіконня, і тільки легкий вітерець колихав занавіску там, де за мить до цього сидів напівпорожняк.

Я повернувся до Нур.

— Що сталося?

Вона стояла на півдорозі до вікна, широко розплющивши очі.

— Він просто… розтиснув пальці.