Істота трансформувалася в щось інше: вона ставала витвором. Я спостерігав за цим десь із хвилину, з огидою, але зачарований, готовий, якщо буде треба, сильно огріти його прес-пап’є по голові.

Його тіло почало корчитися. Рухи здавалися несвідомими, тому що його органи всередині грудної порожнини змінювалися. Його дихання, яке раніше було вологим та нерівним, як це буває в порожняків, тепер стало спокійним та розміреним. Я наче став свідком народження нової істоти.

Істота сіла та подивилась на мене.

Раптом мені спала одна думка, і я зробив крок назад. Ця істота багато років була постійним супутником Ейча. Вона багато чого бачила та чула. І тепер вона була майже людиною. Що вона могла пам’ятати, якщо вона взагалі могла пам’ятати що-небудь? Яку кількість спогадів про своє минуле життя в ролі порожняка зберіг у пам’яті витвір? Як швидко можуть зникнути ці його спогади?

— Скажи щось, — наказав я. — Говори.

Витвір просто подивився на мене. Навіть не буркнув нічого. Можливо, витвори народжувались, як домашня худоба, зі здатністю стояти на ногах та навіть бігати, але німі та без жодних знань у голові.

Він випростав руку, сперся на стіну та повільно звівся на ноги. Човгаючи ногами, він ледве подолав невелику відстань, що відділяла його від краю столу, та зірвав скатертину. На мить мені здалося, що він зав’яже собі тканину навколо пояса — наче витвір несподівано усвідомив, що він голий, і йому стало соромно, — та замість цього він прошкандибав до Ейча, опустився поряд із ним на коліна і скатертиною накрив йому обличчя.

Це означало, що він щось таки пам’ятав: Ейч був його господарем.

— Ти вмієш розмовляти? — запитав я. — Я хочу почути твій голос.

Витвір повернувся та, трохи похитуючись на ногах, глянув на мене затуманеним поглядом. Його рот відкрився. З’явився звук:

— І-і-і-і-і-і-і-і-і.

Якесь завивання вітру, а не слово. Але це було краще, ніж нічого.

— Так, — сказав я. — Як тебе звати?

Він похитав головою з боку в бік. Він дуже намагався вимовляти якісь слова, але, здається, у його мозку стояв великий туман.

Ось він знову відкрив рота. Вдихнув.

І тишу розірвав пронизливий крик. На кушетці сиділа перелякана Нур і позирала то на витвора, то на мене, то на мертвого Ейча під його саваном.

— Усе гаразд! — закричав я. — Усе чудово!

Але мій напружений тон і мізансцена перед нею суперечили моїм словам. Тепер, коли порожняк трансформувався, його міг бачити хто завгодно. Нур прокинулась несподівано і сильно злякалась побаченого, і от тепер світло всередині неї, яке ніжно пульсувало, поки вона спала, перетворилось на яскраву гостроконечну зірку, яка вже піднімалася нагору по її горлу, наче всередині напівпрозорої колони. Я наблизився до неї, повторюючи, що їй нічого не загрожує, але вона лише хитала головою та, здається, не могла розмовляти. Схоже, вона боялася. Не мене, не витвора і не мертвого чоловіка, а тієї штуки всередині неї, яку вона не знала, як зупинити. Вона була «новоспеченим» дивним і не могла ще повністю контролювати свої здібності.