— «Товариство».

Я слухав упіввуха. Я хотів знати лиш одне:

— Мій дід убивав дітей?

— Ні. Ні.

— Він викрадав їх?

— Ні. — Його обличчя переповнював біль… і щось схоже на розкаяння. — Ми думали… — промовив він, хапаючи ротом повітря, — що ми їх рятували.

Я опустився на п’яти, бо в голові несподівано блискавкою промайнуло: «Він не був убивцею. Він не був поганою людиною». Я навіть не уявляв, наскільки багато це для мене важило. Саме лиш переконання.

— Ми зробили багато хорошого, — продовжував Ейч. — Але ми також припустилися деяких помилок. Тільки серце Ейба завжди було в правильному місці. І він дуже, дуже тебе любив, — його голос ослаб до шепоту.

У мене в очах защеміло від сліз.

— Пробачте.

— Ні. Не вибачайся. — З останніх сил він торкнувся моєї руки. — Факел тепер твій. Тільки мені шкода, що не залишилося більше людей, які допомогли б тобі його нести.

— Дякую, — проказав я. — Я постараюся, щоб ви обидва мною пишались.

— Знаю, що постараєшся, — усміхнувся він. — А тепер час. — Він звів очі на стелю: — Хорейшіо, спускайся сюди.

Порожняк напружився, відчуваючи мій опір.

— Дозволь йому спуститись, — попросив мене Ейч. — Колись дуже давно я дав цій бідній істоті обіцянку, і її треба виконати, перш ніж я помру. Дозволь йому підійти.

Я підвівся, відступив назад і зняв свій контроль із порожняка. Той опустився на підлогу.

— Підійди-но сюди, Хорейшіо. Я відчуваю, що вже йду. Підійди-но сюди.

Порожняк підповз до Ейча. Старий спробував відвернутися від мене.

— Не дивись. Я не хочу, щоб це було твоїм останнім спогадом про мене.

Порожняк став над Ейчем, широко розставивши свої кінцівки, і сів йому на груди. Коли до мене дійшло, що зараз мало відбутись, я спробував змусити порожняка відійти — я закричав на нього, — але Ейч заблокував мій вплив на істоту.