— Можеш використовувати мій телефон, якщо згоден компенсувати витрати за роумінг.

— Мені потрібна наземна лінія, — заявив він. — Телефон-автомат.

— Боюся, ти втратив зв'язок з реальністю. Телефон-автомат зараз вкрай важко знайти. Тепер ними ніхто не користується.

— Візьми оцей поворот. — сказав він, і я з'їхав униз по пандусу, хоча це жодним чином не наближало мене до давно заслуженого нічного сну.

Приблизно через милю ми знайшли крамничку, біля вхідних дверей якої на стіні зберігся платний телефон-автомат. Я допоміг Чатскі доскакати до телефону, і він, притулившись до пластикового прикриттю навколо апарата, підняв трубку.

— Почекай там. — промовив він, що звучало доволі владно для людини, яка навіть ходити не могла без допомоги іншої істоти.

Але сперечатися я не став. Повернувшись до автомобіля, я сів на капот і став чекати, коли Чатскі закінчить базікати.

Поруч із моєю машиною зупинився старий Buick, з нього висипала група невисоких, смаглявих людей у ​​брудному робочому одязі. Роботяги рушили до крамнички. Вони з подивом подивилися на одноногу, із гладко поголеною головою людину, але, будучи створіннями ввічливими, нічого не сказали. Коли вони увійшли в магазин і за ними з шипінням зрушили автоматичні скляні двері, я раптом відчув, як на мене накотилася страшна втома. День виявився нескінченно довгим, шия скам'яніла, і я за весь цей час нікого не вбив. Схоже, я зовсім розклеївся, і мені дуже хотілося поїхати додому, щоб завалитися в ліжко.

Мені було цікаво, куди доктор Данко відвіз Доукса? Втім, це не мало значення, і мене просто мучила допитливість. Але те, що він кудись повіз сержанта, щоб приступити незабаром до любої операції, було єдиною доброю новиною уже на протязі великої кількості часу, і, думаючи про це, я відчував, як по тілу розтікалося тепло. Я був вільним. Доукс зник. Крок за кроком він ішов із мого життя, звільняючи мене від підневільної служби на дивані Рити. Тепер я знову зможу жити повноцінним життям.

— Хей, друже! — почув я поклик Чатскі. Щоб краще привернути мою увагу, він розмахував обрубком лівої руки. Я зісковзнув із капота і попрямував до нього. — Все в порядку, — оголосив він. — Поїхали.

— Звісно, — сказав я. — І куди ж?

Чатскі подивився в темну даль, і я побачив, як напружилися його жовна. Світло ліхтарів крамнички заливав комбінезон Кайла і висвітлював обличчя. Дивно, як змінюється вигляд людини, якщо їй поголити не тільки голову, але й брови. Це дуже нагадувало клоунський грим із фантастичного фільму з низьким бюджетом. Незважаючи на те що Чатскі, вдивляючись у горизонт, хотів здаватися страшно крутим і рішучим, з боку він виглядав безглуздим другосортним персонажем якоїсь стрічки.