— Одяг, Декстер. Негайно! — вона кинула трубку.

Як я і казав, грішники спокою не мають. Відчувши себе глибоко ображеним подібною несправедливістю, я зітхнув, але послухався. Я знаходився недалеко від своєї квартири, де Дебора залишила деякий одяг. Вбігши в будинок і з тугою подивившись на ліжко, я зібрав для неї зміну одягу і поїхав до лікарні.

Коли я увійшов у палату, Дебора сиділа на краю ліжка, нетерпляче притоптуючи ногою. Пальцями загіпсованої руки вона прикривала низ лікарняного халата, а в здоровій руці тримала поліцейський значок і пістолет. Виглядала вона неначе Мстива Фурія, що потрапила в автомобільну аварію.

— Слава Богу, — сказала вона. — Де ти пропадав? Допоможи мені одягнутися. — вона скинула халат і піднялася.

Я натягнув на сестру теніску, насилу розібравшись із гіпсом. Ледве ми встигли впоратися з сорочкою, як в палату вбігла медсестра.

— Що ви думає ви тут робите? — запитала вона із помітним багамським акцентом.

— Йду. — відповіла Дебора.

— Лягайте в ліжко, або я покличу лікаря.

— Кличте, — кинула Дебора, стрибаючи на одній нозі і намагаючись впоратися з брюками.

— Ви не підете, — не здавалася медсестра. — Лягайте назад у ліжко.

Дебра підняла свій значок.

— Термінова поліцейське справа, — заявила вона. — Якщо спробуєте втрутитися, я вас заарештую за спробу перешкодити слідству.

Медсестра хотіла вимовити щось засуджуюче, але, глянувши на значок, пістолет і Дебору, передумала.

— Я зобов'язана повідомити лікаря. — промовила вона.

— Як вам завгодно, — усміхнулася Дебора і звернулася до мене: — Декстер, допоможи застебнути блискавку.